Ще до того, як колись

Ще до того, як колись він міністром став,
Павло Тичина жив і кохав, і не знав,
Що спадок, ним залишений, навіки буде знищений,
І від такої долі ніхто з нас не захищений...

Ми почнемо з кінця: один, дев'ять, шість і два,
Як сльозами покарано старого співця.
Заходить пан Тельнюк, в нього важлива справа:
Питання життя і смерті, ну, така держава.
Заходить обережно в робочий кабінет,
Там серед книжок похований поет.
— Можна?
— Можна, єслі астарожна.
Знаєте, Тельнюк, мені якось тривожно.
— Тичина, Ви чого?
— Сідайте. В чому справа?
— Вас трєбуєт апять саветская дєржава, штоби...
— Будь ласка, припиніть, я більше так не можу.

І раптом він піднявся, увесь на привид схожий.
— Подивіться на листи, ось тут — перед очима.
Пише значить Ікс, знічений мужчина:
"Ось так-то, значить, так.
Коли в роки тридцяті, в Сибіру пропадав,
Серед вовків проклятих. Отримав десять років,
Втратив всю родину, а винуватий в цьому хто?
Правильно — Тичина!"
— Павло Грирогич, можна?
— Я ще не скінчив. Листу лиш довіряти —
Так я ще загубив і Курбаса, і Казку,
І "Слово", ВАПЛІТЕ. Який пред Вами злодій?!
Тельнюк, Ви знали це?
— Павло Грирогич, можна?
— Дозвольте, я продовжу. Він премії ще згадує,
Отримані безбожно. Питає: "Чи не давлять медалі, ордени,
Які за зраду друзів вручені тобі?"

І раптом він піднявся, і на крик зірвався:
"Я, скільки не просили — всіх рятувать питався,
Коли навіть не просили я, кляті ордени!
Я гроші віддавав усім, кому нужні!"
Заплакав гучно, гірко той зламаний кларнет
І так почав волати, що задрижав паркет!
Він бився мимо нот — такий скажений звук!
Шкода, що це побачив один лиш пан Тельнюк.
Один, дев'ять, шість і два, за п'ять його не стане,
Ще пройде щістдесять і от тепер ми з вами
Слухаєм разом історію з кінця,
Як сльозами покарано старого співця.

Ще до того, як колись він міністром став
Павло Тичина жив і кохав, і не знав,
Що одночасно можна бути генієм і зрадником,
Героєм України і радянським ватником,
Дудкою, месією, символом любові
І того, про кого скажуть: "В нього руки в крові!"
І на грудях медалі, там — портрети Сталіна,
А у грудях біль і душа запалена.
Хлопчик той, що вижив у будинку "Слово".
Хоронити друзів йому, на жаль, не ново,
Як і хоронити честь, як і сонячні кларнети,
Як Петлюру й УНР. І як оті сюжети
Вміщає лиш одна, стомлена людина?
О, все дуже просто — його ім'я — ...