Сядь же, залізна птахо

Сядь же, залізна птахо,
На праве моє плече.
Серед світу, де лезо
Не відрізниш від крила,
Принеси мені чорну ягоду
Неспокійної чесності
І червону - голосу власного.

І ніхто не бачив,
Як ми з тобою вночі
Умирали тричі,
Впівкроку падали ницьма.
Ти така важелезна,
Коли сидиш на плечі,
Та тримаєш ключ від гробниці -

Не замкнути, не роз'єднати
Зі світлом, не перетліти
Плодам на байдужій долоні ґрунту.
І коли цілюще зілля
Скипає поміж фонем,
І коли - отрута,

Ти завжди вістила.
І хтось услід реготав,
Хтось казав, що так
Глибоко жодні жінки
Не ходять.
І стікали надвечір
Акварельні міста
В сонну річчину воду,

І ставала в'язкою ніч,
І з усіх потойбіч
Видиралися тіні,
Щоб страшити і картати.
Але я, коштовна птахо,
І далі вірю тобі,
Бо залізна, не золота.