Ідол

В степу між диких трав
Між куренями припорошеними
В долівці закопаний ідол лежить.

Черви мучать ветхий лик,
Камінь так хотів б зогнити,
Мав би шану цілий вік,
Та його забули діти...

Богом він стояв колись
На кручі над Дніпром,
І в білих сорочках дівиці
Й юнаки офіру там складали,
І в дні тривоги на поклон
Князі й бояри припадали,
Бо так велів тоді покон.

Та
В той день прибув гінець
І скинули його
З гори аж до долів,
А в місці тім поставили хреста!
І ніхто не заридав.
Діти тих диких піль
Зі шрамами, сонцем цілованими,
Знайшли в ньому батька нового собі.

Світовид – козацький страж
Пильнував шляхи ординців,
З кургана дививсь, де аж
Простягалася границя.

І коли татарські пси
Походом йшли на Русь,
Сторожа козаків
З-над ідола їх помічала,
Та й били клятих ворогів,
Землицю кровію впивали,
А бог незримо помагав.

Та
Згоріла в плавнях Січ,
Розбіглись козаки,
Став сиротою степ,
А вурдалаки ідола здоймили.
В сірі голодні дні
Вмирали над каменем жовтотелесі
Понищені правнуки роду його...