Козак та Водяниця

Сховалося сонце у темному лісі,
І сивий туман замітає сліди.
Боюся, живому не вийти вже звідси.
Де стежинка моя? Як її віднайти?

Висне над лісом тиша зловісна.
Поки є сили, я мушу іти.
Чую, крізь хащі доноситься пісня,
Зве голос ласкавий мене до ріки.

Зупинись!.. Ти втомився, мій милий?
Тут, у глибинах, блукають лиш сни.
Заколише тебе очерет пожовтілий,
Ти в очі зелені мої зазирни.

Стежка скінчилась, козаче мій любий.
Та стелиться м'яко у воду коса.
Цілунок мій, ніжний, холодний і згубний,
Впаде на уста, як отруйна роса.

Геть, бісова дочко! Я мушу вернутись!
Там вдома на мене дружина чека.
Та сил вже нема від очей відвернутись,
І тягне за серце холодна рука.

Я чую слова підступних заклять,
Свідомість втрачаю, неначе в хмелю.
Ці бісові чари мене так п'янять.
В її пісні солодкій я вже тону!...

Йди, обійму, мій соколе ясний...

Йду, обійми... Я хочу спочить...

Світ нагорі - жорстокий, безжальний...

Забуду про нього... Хай серце мовчить!..

Вода така тепла... Звільнить від болю...

Звільнить від болю... Я здаюся тобі...

Ти мені віддаєш свою душу і волю?..

Я тобі віддаю... Забери!..