Прощання з Польщею

Давно вже в нас, Аґнєшко, на двох єдина доля
В прощанні і в прощенні; чи сміх, чи сум, чи страх:
Коли сурмач над Краковом зліта, як Божа воля, –
Хапаюсь я за шаблю з надією в очах.

Поношені костюми сидять на нас із шиком,
І, наче Ярославни, нам квилять сестри вслід,
Коли хмільні гармошки нас виряджають криком
На битву за свободу – а нам сімнадцять літ.

Свобода – бити посуд? Не спати ніч – свобода?
Свобода – сісти в поїзд, зневаживши коня?..
Нам змалку недодала іронії природа:
Найвищої свободи ми прагнем навмання.

Кого з собою взяти? Яка ж стара задачка:
Хто буде командиром? Хто денщиком? Куди
Спочатку подамося? Чия пройде конячка
Неквапною ступою – ні драми, ні біди?

Вклонюся: о, пробачте – за ранній біль розлуки,
За довге зволікання, за пізні ті слова.
Пусті спокуси часу, надій даремних звуки –
Від них у нас, Аґнєшко, губилась голова.

Над Краковом убитий сурмач так одиноко
З любов'ю і в тривозі сурмить в пустелю міст.
Ми – школярі, Аґнєшко, і вже кінець уроку,
І десь там радіола безжурно грає твіст.