Плач Ярославни

Чутно голос Ярославни.
Як зозулька на зорі,
Заридала, закувала
У Путивлі на стіні:
Я зозулею далеко
По Дунаю полечу,
І бобровий я рукав мій
У Каялі умочу.
І криваві, тяжкі рани князю,
Другу моєму, на могучім його тілі
Я промию і утру.

То княгиня Ярославна
У Путивлі на стіні
І ридає, і гукає,
Як зозулька на зорі:
Вітер буйний,
Чого вієш проти княжих ти бійців,
І на легких твоїх крилах
Мчиш їм стріли половців?
Чи то ж мало тобі віять
З облаками угорі
І на синьому на морі
Колихати кораблі,
Колихати коравлі?
Нащо ж, ти, мій господине,
Нащо ж радість всю мою
Ти розвіяв у пустині |
По сухому ковилю? | (2)

То княгиня Ярославна
У Путивлі на стіні
І ридає, і гукає,
Як зозулька на зорі:
"Любий Дніпре, Дніпре Словутицю,
Ти в простор собі пробив
Круті гори кам'янії |
Через землю половців. | (2)

І до війська Коб'янова,
Ради славної войни,
Ти носив на собі бистро
Святославові човни!
Любий Дніпре, Дніпре Словутицю,
Ти в простор собі пробив
Круті гори кам'янії
Через землю половців.
Принеси ж, мій господине,
Мені друга мойого,
Щоб я сліз своїх не слала
Все на море до нього,
Щоб я сліз своїх не слала
Все на море до нього.

То княгиня Ярославна
У Путивлі на стіні
І ридає, і гукає,
Як зозулька на зорі.
Сонце ясне і прекрасне,
Всім тепло і світ даєш;
Нащо ж ти на княжі вої
Луч гарячий твій іллєш?
Нащо їм в безвіднім полі
Луки смагою спекло,
Нащо тугою-тоскою
Ти їм тули затягло?
Нащо ж тугою-тоскою |
Ти їм тули затягло? | (2)