Роксолана

Дитя селянське з царственим чолом,
Кохана жінка грізного султана, –
Коли тебе забрали у полон,
Хто дав тобі імення – Роксолана?

Курився шлях... Чужі іржали коні...
Твій рід поліг в нерівному бою,
А вслід тобі дивилися з ікони
Лиш Божа Мати, схожа на твою...

Дитя, сирітко, глянь на ці руїни!
Згадай ту ніч, ту пустку, той вогонь...
Бо, що тобі лишать від України,
Крім чорних літер імені твого?..

Хто дав тобі імення – українка –
І долі цей страшний коловорот?
Ти в рабство продана, ти куплена на ринку,
В тобі стогнав і плакав твій народ...

Жона султана... Хто згадає – бранка?..
І хто й коли дізнається про це,
Як там, в покоях, плачеш ти до ранку,
В рожевий шовк ховаючи лице?..

Галера чорна. Хвилі за кормою.
Хтось так співає – холодно зіркам.
Твоє слов'янське личко під чалмою
І вишитий драконами рукав!..

Отак живеш, душею прихистивши
В Страсний Четвер запалену свічу.
Твоє ім'я, як відсвіт пожарища
І як відлуння тихого плачу...

Вже тих подій і слід на світі стерся,
Той шовк забув тепло твоїх долонь.
І лиш ім'я – невидима фортеця
Душі, що не здалася у полон!..

Гіркого поля сонячна тернинка,
Шляхетна віть в селянському гербі...
Хто дав тобі імення – Українка –
Щоб сотні років плакало в тобі?..