Ану ж, подай стару гітару...

Давно мені не гралось на гітарі, друже,
На тій, що вже стара й ладнається на слух...
А все ж – візьмеш акорд, як пальці надолужать,
І схочеться в Париж – до Єлисейських лук.

Ні, я ж тобі кажу – до тих, що у Парижі,
До справжніх, потойбіч, нам квапитись не варт,
А варт – до голубів! Котрим мадами кришать
Французькі булочки на вимитий асфальт.

А варто до пісень – під небеса Парижу,
Де Ів Монтан картавить вічний свій шансон
І заздрість хай бере, що я отак не "вріжу",
Й моя гітара не зіграє в унісон.

Усе оте в думках лишилось, та не каюсь,
Бо ж думка про вино хмільніша від вина!
А як не в ті ладки зненацька заблукаю –
Гітару не ганьблю – старається вона!

Старається вона, попри моє уміння,
Свій акомпанемент до нас прилаштувать,
Коли ми зберемось крізь кілометри й милі
І нам під чарку забагнеться поспівать.

І наче всі живі, чого і нам бажають,
Й підспівують мені –
Хто в такт, а хто й не в такт,
А у житті нема ні клопоту, ні жалю,
Й життя собі пливе лише туди і так!