Діалог століть

"Сопілка Павлуся"
(Павло Чубинський)

Любо слухать як на кобзі
Славний кобзар грає,
Він співає нам поважно
І добру навчає.
Співа про те, що діялось
І що не вернеться –
Всяк хто слуха тую пісню
Сльозами заллється.
Співа людям про світ Божий
І про його дива –
Сіє святе слово-правду -
Колись будуть жнива.
Про людськеє лихо й горе
Жалібно співає,
А часами він жартує,
Людей звеселяє.

(Клавдія Дмитрів)

Любо-мило було слухать,
Як кобзарі грали,
А співали так поважно,
Мов добру навчали.
Співали про все, що було
І що не вернеться,
Всяк, хто слухав таку пісню,
Сльозами заллється.
Співали про все на світі:
Про радість і лихо,
Та замовкли тії кобзи,
Не грають вже й тихо.
Тепер кобзу рідко чути
Й кобзарів не видно...
Те, що діється в країні,
До болю обридло.
Ніхто так вже нам не грає
Й спів ніде не лине,
І культура помирає...
Боюсь, що загине.

"Минулося!"
(Павло Чубинський)

Защебетав соловейко
У саду на вишні.
Ходить дівка по садочку,
Слуха його пісні.
Вона слуха і радіє,
І сама співає.
Весело їй дівувати,
Бо доленьку має.
Має волю його слухать,
До зір придивлятись,
Кого серце забажає -
З тим і покохатись.
Закувала зозуленька
На вербі зеленій -
Вийшла з хати молодиця
Смутна-невесела.
Закуй мені, зозуленько,
Чи довго ще жити?
Чи довго ще на цім світі
В'янути-тужити?..
Накувала зозуленька
Літ дуже багато -
Заплакала молодиця,
Пішла смутна в хату...
Вийшла вона і за того
З ким колись кохалась,
З ким слухала соловейка,
До зір придивлялась.
А тепера не до зірок,
Не до соловейка -
Плаче, слуха, як на вербі
Кує зозуленька...

(Клавдія Дмитрів)

У садочку соловейко
Вже не так співає,
Й не в садочку дівчинонька
Милого чекає.
Не дивиться вона з милим
На небо і зорі,
А частіше, та й з нелюбом,
В Єгипті на морі.

"На могилі Кобзара"
(Павло Чубинський)

Кобзар-батьку, заснув єси,
На віки, до суду!
Заснув, батьку, ти для мене,
Не заснув для люду.
На могилоньку поллються
Сліз великі ріки; -
Зеленітиме, висока
Во віки і віки.
Забудуть діти-сиротята
Могили прадідів своїх
Забудуть давню, гірку славу
Та не забудуть слів твоїх.
Твої слова – сльози,
Твоє люте горе –
Не заблудять в лісі,
Не потонуть в морі

(Клавдія Дмитрів)

Жив Кобзар, любив Вкраїну,
Не цурався мови,
І плекав любов до неньки,
Закутий в окови.
Писав він про Україну
І про її долю,
Про панщину... "Катерину"
Й кріпацьку неволю.
Мало хто тепер читає
Кобзареві вірші,
Заповіт не кожен знає –
А це ще є гірше!
Не всі знають де родився
І де поховали,
Хоч у школі на уроках
Кобзаря вивчали.
А про давню славу знати –
Й мови буть не може!
Хочу вірить, що свідомість
Світла переможе!

Не слухає верболози,
Не бачить тополю –
Проливає вона сльози
Й проклинає долю.
На вербі і на калині
Не кують зозулі,
Гірко молодій дівчині –
Сама співа: "Лю-лі..."
Вже не дівка, й не дружина,
І не молодиця,
А життя щасливе з милим
Тепер їй лиш сниться.
Лише спогадам радіє –
Ті щасливі миті...
Тепер вона розуміє,
Що мрії розбиті...