Посвята тим, кому за 70

Старіємо, кохані, ох, старіємо.
Багато з того, що могли, не вміємо.
Забули, розгубили, поховали.
Забули навіть те, чого й не знали.
І ходимо повільно, де спішити?
Навіщо воду у порожнє лити.
І бережемо силу, що лишилась.
І "ловим торбу", що з горба котилась.

Які ми різні, і які ми схожі.
Ми раді, коли дні наші погожі.
Коли всі в полі зору - діти, внуки.
Коли не ломить на негоду руки.
Ми неймовірні, ми дивакуваті.
Ми не купаємось у розкоші і златі.
Живемо скромно - трісочка до трісочки.
Тримаєм в шафі хусточки-наміточки,

Старі гамаші, ремені і брошки.
Ми старомодні, але лишень трошки.
Ми теж і міні, й навіть кльош носили,
І кожен вечір бігуді крутили.
А нині трішки від всього стомились.
Чи то на сонці нині перегрілись...
Чи від кліщів не маємо де дітись.
Чи від років ми почали хилитись.

Але нехай. Усе закономірно.
Ми любимо безкорисно і вірно.
Ми робимо усе по мірі сили.
Ми молимось, бо так батьки нас вчили.
І кожен мріє, а буває плаче.
У нас на старість серденько дитяче.
І ноги вже, і очі вже не ті,
Та ми і в 70 круті!