Про скромних

Ні зали не було, ні бійки,
Метлявся стомлений трамвай,
І хтось, запінений од крику,
Плював на мій народ і край.

Ми натовкли паскуді ребра,
Щоб гнів хоч трохи остудить.
А поруч наш товариш кревний
Стояв, набравши в рот води.

Стояв поважний, наче башта.
Всі зуби цілі – хоч би грець!
Лиш потім шепотів – пробачте,
Який із мене там борець.

Він скромний! Гречний! Несвячений!
О, як ненавиджу я вас
За всю за вашу рабську чемність,
За недалекий чорний час,
Як друг конав, облившись кров'ю:
Раз кат жирує – рот заціп.

Ви і тоді мовчали, скромні.
Мовляв – ну, що ми за борці?
Ви чисті, але з вами душно.
І, розпізнавши вас давно,
Я проклинаю вас, байдужих,
І вашу чемність заодно.