Тристан

Один незайвий мені Тристан, народ судачить,
В триодинадцятому віці Христа почав пиячить.
Дожив до старості душі, скотився тілом,
Допився до поганих віршів, всюди боліло...
Частіш у шиночку сидів і їв немало,
Ночами й то щита носив, як покривало.
Його хвилює, що вугрі в обличчі страху,
І що блаженні шахтарі скинуті в шахти...
Від практикуючих синців голодних бійок
Його беріг, як оберіг, холодний погляд.
За все життя не ризикнув часткою сотою.
Люди, познайомте його з Ізольдою!
Доки не пізно, познайомте його з Ізольдою!

Один невартий себе Монтеккі, той, що Ромео,
Пив так, що річками текло забуття, і Лета міліла...
Якийсь він сьодні не такий, як буде завтра,
І тліє, мов поганий фітиль, кременчуцька "Ватра".
В житті ніколи більше не пив, ніж міг би нести,
Ніколи більше в день не палив, лиш пачку "Веста",
Останній жлоб не розлучався ніколи з монетами!
Люди, познайомте його з Джульєттою!
Доки не пізно, познайомте його з Джульєттою!

Один знайомий мені вокзал розправив вікна,
Співав - і цим захоплював зал в тенети світла,
Від думки годі спокій знайти, тернистий обруч,
А що коли б це зовсім не ти стояла поруч...
Від думки годі спокій знайти, тернистий обруч,
А що коли б це зовсім не ти стола поруч...
Стояла поруч... Лежала поруч...
Один знайомий мені Адам...