Пісня про мертвий народ

Ми – дивний народ.
По пустелі йдемо ми віками,
Та наші жінки все вагітніють
Тільки рабами, і спини у нас
Все так само горбаті й сутулі...
Ми – бідний народ; нас
Навряд чи прославлять Катулли.

Аеди про нас не складуть
Найпрекрасніші вірші,
Нудний ми народ – Богу
Інші давно цікавіші.
Світила з небес пусто глянуть,
Як мухи зі стелі: Це що там
За тіні понуро плетуться в пустелі?..

Кудись там, за чимось,
За кимось, за промислом Божим –
Як рушили, так з того часу
Спинитись не можем.
Ліси, теплі луки, сади,
Чи гостинна оселя –
Простягнемо руки туди...
А в долонях – пустеля...

І рушимо далі,
Сіваючи тугу за раєм;
Сумний ми народ, ми й
Сіваємо так, мов ридаєм.
Та скільки б той шлях
Не кропили своїми сльозами –
Сама лиш пустеля
Лишається всюди за нами...

Безсилі молитви
Розносять безпомічну віру,
Пісок з наших душ
Обдирає порепану шкіру –
Свистить той пісок,
Суховій пересохлої суші,
І сохнуть, зсихаються
І осипаються душі...

І все ж заповітна надія
Ще в нас пломеніє;
Ми – мертвий народ;
Що страшніше за нашу надію? –
Просіятись пилом,
І злитися горем з пісками,
І бути пустелею тим,
Хто стає нині нами...
І бути пісками...