Це ти

Ти попросила: Намалюй-но світ.
Там сонце світанкове серед поля,
Там череду корів виводить дід
За айстровий духмяний живопліт,
Де медом бджіл заманює тополя.

Там водограєм в'ється виноград,
А у масничці баба б'є сметану,
Роса на травах, напівсонний сад,
Поміж дерев дідівський самосад
Розповідає сни свої туману.

Я все намалював, іди, дивись.
Ось чорний аркуш, хмари темно-чорні,
Чорноземом дорога лине ввись,
Лиш вирви чорні і могили скрізь
Нашвидкоруч присипані, потворні.

Ворони чорні сіють чорний сніг
І насипають в чорні лісосмуги.
Він падає мені до чорних ніг,
На дно траншеї – чорний мій барліг,
На невимовно чорні очі туги,

На закрайнеба, схилені хрести...
Чекай, – спинила, – що за світла пляма?
Мале на чорнім, сліпить до нестями,
Це промінь, зірка, може, сяйво храму?
Це ти...