Зорі для тебе

Вранці усім сказали,
Що хліба не привезуть,
А ті, що чекають хліба,
Нехай вже його не ждуть.
Великим важким камінням
Із наших священних скель
Закидало безпросвітно
Єдиний до нас тунель.

І щоби звільнити входи,
Розчистити в місто шлях,
Зібрали усіх дорослих
Та пояснили так:
Тунель – не природне диво.
Колись його не було,
Містечка не існувало,
Лиш кілька ялин росло.

Тут геть бракувало неба,
Не сяяли зорі в річках,
А пращури бачили місяць
Лише у міфічних снах.
Аби милуватися сонцем,
Дивитись на неба пастель,
Вони за півсотні весен
У горах пробили тунель.

Крізь нього текли каравани
Із конче потрібним добром,
А зоряні океани вже стали
Не тільки сном...
Тож, хто зголоситься розбити
Каміння навальну твердь?
Інакше до міста вже завтра
Загляне зловісна Смерть...

І вийшло з тисячі люду
Чотири ремісники:
Перший – заради слави,
Другий – за хліб і чарки,
Я – бо схотів для тебе
Дістати зорю, відтак –
Четвертий пішов знічев'я,
Погодився просто так.

Рубали каміння люто,
Не спали ні вдень, ні вночі.
Першим зламався перший,
Не пояснивши причин.
Другим відмовився другий,
Що хліба бажав і вина,
Сказав, просто жити хоче
Й робота занадто брудна.

І я від напруги падав,
І думав: помру, однак...
Мене витягав з-під завалів,
Отой, що пішов просто так.
Коли вже я непритомнів
Через нестачу сил
Рухати, розбирати
Десятки важезних брил,

На вухо хрипів по-вовчи:
Тримайся, терпи, козак! –
Той, хто валити каміння
Погодився просто так.
І я був упевнений в тому:
Скільки б каміння не згріб –
Будуть для тебе зорі,
Ну а для решти – хліб!

Про все: чому не зламались,
Чом вижили ми і як,
Знатимуть, певно, небо
І той, хто пішов просто так...