Місто неначе дитяча долонька

Місто, неначе дитяча долонька,
Вчиться хапатися й не відпускати.
Кожне "Бувай" відчувається тонко
Крізь непрозоре віконце плацкарту.

Теплі ліхтарні вогні вигрівають
Садна на вилицях спальних районів,
Мусиш навчитись триматися зграї
Межи фанери та гіпсокартону...

Бач, на долоньці асфальтній здається
Викарбувані немов на офорті,
Псел наче стоншена лінія серця –
Лінія фронту неначе аорта.

Під голосіння колісної ліри
Місто чорніє – так стигнуть черешні.
Дивишся вгору і рідні чотири
Літери сині читаєш як вперше...

Думаєш: як же його залишати?
Хто ж голубів годуватиме хлібом?
Братиме у "Франсуа" чіабату,
Ніжитиме і любитиме сліпо?

Встромлені прямо перпендикулярно
Голки соборів у подушку неба,
Очі дітей, що з батьками в книгарні,
Шлях прокладають всередину себе.

Жовтогарячі "богдани" і "рути",
Музику з дворику, що на Кузнечній, -
Пам'яте, чуєш? Не смій це забути!
Каменем валиться вибір на плечі...

Знову оновиться шкіра і листя,
Вітер у кронах свистітиме тонко,
Зграя вирішує врешті осісти
В місті завбільшки з дитячу долоньку...