Убогі

Ріка була звіку, текла від гори до небес,
З часів, коли ще не родився отой, що воскрес,
Відколи в лісах завивала вовчиця тотемна,
І місяць дивився на землю невтомно, недремно.

По різних її берегах жив утомлений люд:
Одні одягали кольчугу, а інші - хомут,
Одні виплавляли сокири, а інші - кайдани,
Одні сорочки вишивали, а інші - сутани.

А потім убогі сказали: Святі тільки ми!
Ми молимось мертвому духу, читаєм псалми,
Співаєм осанну поганським кривавим дарункам,
Впиваємось аж до знемоги диявольським трунком.

А потім убогі сказали: Не так йде ріка.
Зібрали з почвар і скажених великі війська,
Забили камінням русло, завалили джерела,
Пустили ту річку убік, на залюднені села.

А потім убогі зайшли у красиві міста,
Звели ешафоти із рештків гнилого хреста,
Вбивали дітей і казали до неба: Так надо.
І небо лилося сльозами на їхні паради.

А потім убогі лягли відпочити в ґрунтах,
Їх мучив прадавній і ними ж породжений страх,
І їхні кістки догризала вовчиця тотемна.
А річка текла, споконвічна, ревуча та темна.