А люди сапають...

В нас тепер ринковий рай, все для народу.
Хочеш: живи, чи вмирай — дали свободу.
Але, як завжди, народ не панікує:
В кожного власний город — він порятує!

І люди сапають, сапають, сапають, сапають,
Сапають — а сльози капають, капають,
Капають, капають, капають...
Зранку до ночі в землі, і піт не всиха на чолі,
І мозолі, і мозолі, і мозолі.

Ти копай, Іван, копай! Бо робота — то є свято.
Восени буде врожай (як не вломиться лопата).
Ти тепер не інженер, не доцент і не професор,
В тебе інші інтереси, бо аграрій ти тепер!

Всі ми в душі співаки або артисти.
Але тримаєм сапки — бо треба їсти.
Маєм картоплю й часник, моркву й цибулю.
А хто робити не звик — той має дулю...

І люди сапають, сапають, сапають —
А сльози капають, капають, капають...
І молоді, і старі — тут від зорі до зорі —
І слюсарі; і шахтарі, і лікарі.

В мене також є земля, я дістав її без грошей.
І тепер на куркуля чи на дурня дуже схожий.
А онде, бачу, від ріки тягне відра моя мила —
Помідори вже підлила, підливає огірки!

Ти вже навік полюбив свої шість соток.
Ти через них збагатів, як Полуботок.
І вже ніде не втечеш від власної долі,
Бо народився і вмреш в себе на полі...
Де люди сапають, сапають, сапають,
І кайфа лапають, лапають, лапають...