Балада моя

Граються, гойдаються
Сніжно-білі хвилі,
Млосно обіймаються,
Ніби німфи білі...
То знов надимаються
Зеленасті брили,
Вгору підіймаються
В дужому пориві —
І на коні білогриві
Німфи, сівши, грають, грають,
Линуть, ринуть, поспішають
Ген до берега імлистого...
Груди в золоті купають
В сяйві сонця променистого!
І, розпещені, пишаються
Наготою тіла млявого
І до берега ласкавого
З поцілунком пригортаються...

Тихо, хвилі... Тихо, милі...
Чути голос туберози.
Ніжна квітонька зітхає
І крізь пахощі і сльози,
Пелюстки розкривши білі,
Промовляє:
Тихо, тихо, милі хвилі...
Я скажу вам новину
Безпорадну і сумну.
Сьогодні вночі перед сходом зорі,
Коли ще ви спали,
Царівна, яку ви кохали,
Царівна, що там, на високій горі,
Самотня жила і співала,
Сьогодні сконала!..
Ой, леле! — шепочуться хвилі смутні, —
Замовкли пророчі пісні...
Царівна сконала...
А як перед смертю співала вона! —
Річ далі веде тубероза, —
Була в її співі відвага міцна,
Огонь і погроза!..
І пісню її стоголоса луна
Несла понад вами світами...
А ви, заколисані чарами мрій,
Солодких надій - Ви спали без тями.
Царівна конала... Остання струна
Урвалась, і в згуках акорда
Бриніла ще довго відвага буйна,
І віра в героїв — могуча, міцна,
До млявих — зневага й погорда!
І тільки що ранішня зірка зійти
На темному обрію мала,
Велична і певна своєї мети,
Царівна сконала...
Царівна сконала... Замовкли пісні...
Шепочуться хвилі сумні.
А вітер уранці сьогодні мені
Ще звістку приніс незвичайну,
Що ніби на скелі, на височині
Угледів він тайну,
Де людська нога не була, на шпилі,
Де все, що живе, усихає,
На голім камінні, в холодній імлі
Там квітка якась процвітає
І що саксіфрагою зветься вона,
Та квітка, що камінь ламає,
І ніби вся міць і краса чарівна
Царівни в тій квітці буяє...