З дального походу повертавсь козак

З дальнього походу повертавсь козак,
В дощову негоду трапив у просак:
Втратив кінь підкову, коли бродом йшов,
Її в бистрих водах козак не знайшов.

Кузня далеченько, нема коваля,
Січе дощ дрібненько, мов куліш земля.
Враз за небокраєм вогник спалахнув,
І козак на вдачу коня повернув!

Стріла козаченька молода вдова,
Діточок повненько в хаті спочива.
Де ж твій чоловіче, батько малюків?
Чом журба та відчай на вустах твоїх?

Мовила крізь сльози молода вдова:
Мій козак в землиці рік вже спочива,
З дальнього походу він не повернувсь,
У таку ж негоду кінь його вернувсь!..

Не журись, вдовице, проковтни сльозу,
Личко білолице вимий у грозу.
Хочеш, буду батьком для твоїх малят?
Хочеш, аж до віку буду тобі брат?

Глянула на нього молода вдова,
З уст її почув він ось такі слова:
Залишайся, брате, будем тебе знать,
Бо без чоловіка діток не піднять!

Мій козак, що згинув, землю боронив
Від ординських ханів та від москалів!
Там, де спочиває мій лихий козак,
Землю всю до краю вкрив червоний мак.

Ковану підкову козак не зберіг,
Та повісив нову, мовби оберіг!
В хаті біля поля, де жила вдова,
Така його доля-доленька знайшла!
З дальнього походу повертавсь козак...