Про військо Червоне, про Леніна-батька і синів

А нумо, співці-кобзарі,
На голос давайте затягнем
Та вдаримо в кобзи журливі,
Хай струни орлами клекочуть,
Хай думи весною плюскочуть,
Як в небі пісні журавлині!

А нумо, співці-кобзарі,
Давайте свій строй перестроїм
З сумного на кличний
Та вдаримо в кобзи про волю прийдену
І люд наш відважний, величний!

Нехай ще лиш трохи спочинуть
Пісні старини України:
Неволя турецька,
Орди татарські,
Могили високі
І Січ низова молодецька;
Нехай старина почекає,
Бо час нас усіх обганяє
На крилах своїх переможних
І нас за собою гукає!

А нумо, співці-кобзарі,
Співаймо своїй Батьківщині,
Хто ж кращої пісні од нас заспіває,
У кого є кобза гучніша!
Кому ж, як не людям трудящим і нам,
Воля у світі миліша!
Хто ж перший з співців,
Як не ми, кобзарі,
Думи про волю складали,
Чи ж не ми про відвагу народу
В виру на майданах співали! '.

А нумо, співці-кобзарі,
Оспіваєм Червону заграву,
Про військо Червоне могутнє,
Про щастя народів майбутнє,
Про Леніна любого славу!


Ой надворі метелиця, грає хуртовина,
А на Київ з Скоропадським суне німців сила.
А за німцем пани й князі, ще й шляхетські графи
Сунуть хмарой в Україну, як та орда з Кафи.

Зажурилась Україна, села запалали,—
То так бідну Україну пани привітали.
Заплакали малі діти, жінки затужили,
Зачорніли по Вкраїні братськії могили.

Пішли сироти по світу з голоду вмирати —
Батька вбили, мати вмерла, ще й спалили хату...
Склали "спілку хліборобську" куркулі поганські,
Та й пішла на них робити голота бідняцька.

А в городі в Половенці, де заводи Брянські,
Б'ють та вішають робочих жандарі гетьманські.
Ще й не вспіли бідні люди покосити сіна,
Пани кажуть, що Вкраїна стала "самостійна".

Яка ж вона "самостійна", як кругом чужинці
І на пана одробляють бідняки вкраїнці?!
Бодай така "самостійна" повік не верталась,
Панам-дукам дала жнива — з бідних насміялась!

Напились пани пузаті з України крові,
Хазяюють, наче дома, у чужій коморі.
Забирають в селян бідних житечко, пшеницю
Та все даром відправляють панам за границю.

Не стерпіли бідні люди гетьманської "ласки"
Та й почали бить чужинців, ще й псів гайдамацьких.

Пани бачать: діло кепське,
Не виходить ладу —
Та й придумали, прокляті,
Якусь Центральну раду.

А в Києві лиха буря —
Появивсь якийсь Петлюра...
Та збирає все ту раду —
Куркульню й панву пузату —

Та все радиться з панвою:
"Як нам бути з голитьбою
Та ще з тими шахтарями,
Що ще здавна бунтарями,

Не вважають добре панство,
Поглядають на багатство,
Щоб у панів одібрати
Та голоті роздавати;

Нам, бач, треба таку владу,
Щоб остались бідні ззаду...
І маєтки, як були,
І пани щоб в них жили,

Бо й сам бог про це ж велів,
Що не можна без панів".

У неділю, в день покрови,
Попи дзвонять в усі дзвони:
"Поможи нам, святий Юрій,
Зібрать золота Петлюрі..."

Пожурились бідні люди:
"Що ж то дальше воно буде?"


А нумо, співці-кобзарі,
На голос давайте затягнем
Та вдаримо в кобзи журливі,
Хай струни орлами клекочуть,
Хай думи весною плюскочуть,
Як в небі пісні журавлині!


Зима хижим звіром виє,
Пургою заносить Вкраїну,
Пани криваві банкети справляють,
Нема людоїдам упину.

Та ось в хуртовині
Чийсь голос почувся:
"До зброї, голото! До зброї!
За мною, голото,
Я шлях покажу
До щастя-життя і до волі!"

Ой, хто ж той орел, що відваживсь літати
У хмарах і в бурі шаленій?
Та бідна голота по слову пізнала,
Що був то учитель наш — Ленін!

Вже буряне небо од хмар прояснилось,
А в ясній блакиті на крилах орлиних
Бунтарськеє серце носилось.
І з того великого серця бучного
Посипались іскри-стожари —
Кругом охопили Вкраїну повстання,
Криваві і гнівні пожари.

То не села тепер горять,
Не бідняцькі хати,
То горять кубла куркульські,
Ще й панські палати.


Наварив Петлюра каші
В автономнім казанку
Та й забув, що тая каша
Не до смаку бідняку...

Ой Петлюро-розбійнику,
Шельма превелика,
Подивися, чи не в тебе
Мазепина пика!..

Сидять пани в Німеччині
Та й чогось похмурились,
Їм досадно, що в Петлюри
Діла розпетлюрились...

В небі гайворони крячуть
На бурю велику —
Б'є Петлюру військо Красне
І в спину, і в пику!


А нумо, співці-кобзарі,
На голос давайте затягнем
Та вдаримо в кобзи журливі,
Хай струни орлами клекочуть,
Хай думи весною плюскочуть,
Як в небі пісні журавлині!


Не всі ще пропали пани генерали,
Купці і князі чужоземні...
Їм сниться Вкраїна, "сердешна небога",—
Не так Україна, як землі.

Пароходи ідуть морем,
Прорізають хвилі,
Їдуть пани лихо діять
Вільній Україні.

Наїхало чуже військо із країв далеких...
Англічани, італійці та іще і греки.

А з-за Дону пре Денюка,
Генерал, стара падлюка,
І кадети, і есери,
Ще й кубанські офіцери.

А з-під Польщі знову буря —
Появився пес Петлюра.
А за ним пани магнати
Йдуть йому допомагати;

Всі на Київ поспішають,
Та богунці не пускають...
Як узявсь Щорс за Петлюру —
Чуть не здер із нього шкуру!

А Боженко тих магнатів
Добре теж одколошматив!
Всилу встиг втекти Петлюра —
Аж облізла з його шкура!

А магнатам дід Боженко
Пом'яв ребра хорошенько!


Заграймо-но жалібно в кобзи,
Боженка і Щорса згадаєм,
Що вмерли за справжню Вкраїну,—
Цю пісню про них ми співаєм.

Ніч вороном чорним упала на землю,
Славута-Дніпро посинів...
Послухай, Вкраїно, про двох з багатьох
Твоїх найлюбимих синів.

Що перший — Боженко, старий твій заступник,—
Він бився за долю Вкраїни
І чесною смертю народного сина
За тебе, Вкраїно, загинув.

А другий — це Щорс, що під прапор покликав
Єднатись робочу голоту,
Бо Ленін йому наказав і навчив.
Як битись за діло народу!

Не вмре ваша слава, богунці відважні.
Бо слава од смерті не гине.
Вас слава сама між народом прославить
Синами справжньої Вкраїни!


Пруться греки, як лелеки,
З моря на Вкраїну,
Кричать: "Жар нам кури, яйця,
Ще й смачну свинину!"
А французи гладять пузо,
З Азовського лізуть.
"А нам,— кричать,— хліб, пшеницю,
Ще й руду залізну!"

А Денікін-товстопикін
Преться із-за Дону
Та на Москву поспішає,
Начебто додому.
Наступає чорна хмара,
Всю Росію криє...
Япон лізе з-за Уралу,
Страшним звіром виє.


Ой піднявся орел над Кремлем,
А за ним орлята —
Бистрі соколи крилаті, ленінці завзяті!
Полетіли ті соколи на чотири боки,
Наробили буржуякам крилами толоки.

Перший сокіл прилітає рятувать Вкраїну,
Кликнув хлопців-партизанів бить панів у спину,
Ще й повів Червоне військо лавами до бою:
"Бийтесь, діти пролетарські, за щасливу долю!"

А два соколи крилаті кликнули в Донбасі,
Загриміло слово "воля" на червонім стязі.
А товариш Фрунзе-сокіл за Урал-горами
Проріза червоним стягом чорні вражі хмари.

Одхлинають чорні сили, труп не підбирають,
А над полем, вкритим трупом, ворони літають...


А нумо, співці-кобзарі,
Затягнемо пісню кобзарську,
Як било панів наше військо Червоне,
Б'ючися за владу Радянську!


Послухайте, громадяни, як діло складалось:
Спершу кайзеру й гетьманцям
По ребрах дісталось!
Надавав їм Щорс з Боженком
І в пику, і в спину —
Кайзер ледь живий вернувся
До свого Берліну.

І Петлюри не минули —
Добре його стусонули,
За кордон, як пес, подався
Та вже більше й не вертався...

Узялись дубасить грека...
Чуть живий через Одесу
Утік в свою греконесу...

Італійцям і французам
Пронизав багнетом пузо
Ворошилов з шахтарями
Та з бідними злидарями.

А Денікін з козаками
Тіка з м'ятими боками...

Іде Клим з Семеном Доном,
Блискають шаблями,
Пада військо генеральське,
Як сміття до ями!

Військо наше йде Червоне,
На кашкетах зорі,
Потопили всіх кадетів
У Чорному морі!

З Прикарпаття на Вкраїну пани покотились,
А із Криму англічани з Врангелем явились...

Та вже більше не стерпіла Радянська Росія...
І хвилею лави,
Як море, заграли
І смерть на панів
Злидарі понесли!
І широкі поля —
Українська земля —
Окропились буржуйською кров'ю,
А з бою народи —
Заступники волі —
Вернулись до праці з любов'ю!

Ой ви ж, пани прудивуси,
Які ж бо ви боягузи,
Нахвалялись за годину
Всю загарбать Україну,
Будьоннівці появились —
Ви, як зайці, покотились
І лісами, й комишами
Аж до самої Варшави.

Згадаєте ще полізти —
Вам не буде більше місця
Ні в Варшаві, ні в Волині,
Ні в Карпатській Україні!


Не річки то бурхливі всієї Росії
До Чорного моря звернули,
То партія військо Червоне послала
Відстоювать діло Комуни.


Удовою затужила осінь над степами,
Дощі дрібні полилися на ковиль сльозами,
В морі Чорнім і Азовськім хвилі розходились,
Над Сивашем, над Чонгаром тумани спустились.
Не акули в синім морі пливуть-пропливають,—
То англійські бронеходи на хвилях гойдають.

Перекоп — ворожий табір — укрився туманом
І гармат велика сила за Турецьким валом.
То не грім ударив з моря в північну годину,—
То англійськії гармати б'ють на Україну.

То не вітер віє з Криму, не дощі то хлищуть —
Клекчуть люттю кулемети, кулі вихрем свищуть.
Вся Росія тут зібралась в цю тяжку годину,
Щоб вступитись за Комуну, за Радянську Україну!

Як гукнув до війська Фрунзе: "Уперед! За волю!
За життя майбутнє наше, за щасливу долю!"

Небо померкло, і зорі погасли,
І хмари спинились біжучі,
Як кинулось військо Червоне
На лави ворожі смердючі!

Багнетами військо відважне Червоне
Врангеля й англійців ударило в лоб,
Од моря до моря луна покотилась:
"Дайош Перекоп!"

І мозком не ввернеш,
І струни не зможуть
Цю ніч перемог оспівати,
Як поклик побідний
На крилах пронісся:
"Нікому вже нас у віках не здолати!"

Трупи ворожі заорють у ниву
Плугами нової Вкраїни,
А слава Червоного війська
Повіки не вмре, не загине!

Повернувся Фрунзе з Криму —
На Вкраїні нове диво:
Поки з паном в Криму бились,
Куркульські банди появились...

А попи до бога тоже:
"Поможи Махнові, боже..."

Трава в степу ляже, копитом зім'ята,
Співатимуть довго тавричанськії дівчата;
Заспівають пісню "Клима-земляка", *>
Чия була нещадная до Махна рука!

І вітер заспіває в степу з ковилями
Про те, як за землю билися селяни;
І в степу широкім могили високі
Заспівають думи про життя Комуни!..

Трупи ворожі заорють у ниву
Плугами нової Вкраїни,
А слава Червоного війська
Повіки не вмре,
Не загине!