Козацьке життя

Не один козак сам собі шкоду шкодив,
Що від молодої жінки у військо ходив.
Його жінка кляла-проклинала:
"Бодай тебе, козаче-сіромахо, побило в чистому полі
Три недолі:
Перша недоля – щоб під тобою добрий кінь пристав;
Друга недоля – щоб ти козаків не догнав;
Третя недоля – щоб тебе козаки не злюбили
І в курінь не пустили!"
А козак добре дбає,
На жінку не потурає,
Жінці віри не діймає,
Коневі частенько зеленого сіна підкладає,
Жовтого вівса підсипає,
Холодною криничною водою коня напуває,
У поход виступає.
Господь йому дав,
Що під ним добрий кінь не пристав,
Він козаків доганяв;
Що його козаки злюбили,
До себе в курінь пустили,
Ще й отаманом настановили.
Тогді козак у війську пробуває,
Свою новину козакам оповідає:
"Слухайте, панове-молодці,
Як то жіноцька клятьба дурно йде,
Так як мимо сухе дерево вітер гуде;
Жіноцькі сльози – дурні, як вода тече".
Жінка в корчмі пила та гуляла
Та домівки не знала,
Мов її хата к нечистій матері пусткою завоняла.
Скоро стала козака з походу сподіватись,
Стала до домівки прихождати,
Стала в печі розтопляти,
Стала той борщ кислий,
Оскомистий, чортзна-колишній
Із-під лави виставляти,
Стала до печі приставляти,
От тим борщем хотіла козака привітати.
Скоро став козак з походу прибувати,
Став до нових воріт, до ламаних, доїжджати;
Він з коня не вставає,
Келепом нові ламані ворота відчиняє,
Козацьким голосом гукає.
Скоро стала козачка козацький голос зачувати,
То вона не стала против нього дверми вихождати,
Стала, мов сивою голубкою, в вікно вилітати.
Тогді козак добре дбає,
Хорошенько її келепом по плечах привітає,
Карбачем по спині затинає.
Тогді козачка у хату вбігала,
Буцім нехотя той борщ поліном штиркнула,
Ну його к нечистій матері! У піч обертала,
Новий борщ унов варити зачинала;
До скрині тягла,
Не простого – лляного полотна тридцять локтів узяла;
До шинкарки тягла,
Три кварти не простої горілки – оковити узяла,
З медом та з перцем розогрівала,
От тим козака частувала та вітала.
От то вийшла козачка на другий день за ворота,
Аж сидить жінок превеликая рота, –
А сказано – жінки, як сороки:
Одна на одну зглядали
Та й козачку осуждали,
Та й козачці не казали.
Одна-таки старушка не втерпіла
І козачці сказала:
"Гей, козачко, козачко!
Десь твій козак нерано з походу прибував,
Що попід очима добрі гостинці подавав".
То козачка добре дбала,
По-свойому козака покривала:
"Чи ви ж то, жіночки-голубочки, не знаєте,
Що мій козак нерано з походу прибував,
Заставив мене в печі потопити,
Вечеряти варити,
А я пішла по дрова,
Та не втрапила по дрова,
А втрапила по лучину,
Попідбивала собі очі на ключину.
Роблю ж я таки те ремество синило,
Так воно мені добре взнаки далося:
Як я його мішала, так воно мені за очі взялося".
А козак сидить у корчмі та мед-вино кружає,
Корчму сохваляє:
"Гей, корчмо, корчмо-княгине!
Чом-то в тобі козацького добра багато гине?
І сама єси неошатно ходиш,
І нас, козаків-нетяг, під случай без свиток водиш!
Знати, знати козацьку хату,
Скрізь десяту:
Вона соломою не покрита,
Приспою не осипана,
Коло двора нечиста-ма і кола,
На дривітні дров ні поліна,
Сидить в ній козацька жінка – околіла.
Знати, знати козацьку жінку,
Що всю зиму боса ходить,
Горшком воду носить,
Полоником діти напуває!"