Федір безродний, бездольний

Ой по потребі, по потребі барзе царській,
До там-то много війська, гей, понажено
Да через мечу положено.
Да й ні єдиного тіла козацького молодецького
Живого не оставлено.
Тільки поміжду тим трупом Федор бездольний,
Посічений да порубаний,
Да й на рани смертельнії не змагає;
А коло його джура Ярема, гей, промешкає!
До Федор бездольний, безродний, гей,
Промовляє словами
Да обіллється горко сльозами:
"Гей, джуро Яремо,
До дарую я тобі по смерті своєї
Коня вороного,
Ей, а другого білогривого,
І тягеля червонії,
Од піл до коміра золотом гаптовані,
І шаблю булатную,
Пищаль семип'ядную!
Ой да добре ж ти дбай,
Да на коня сідай,
Да передо мною повертай,
Да нехай я буду знати,
Ай чи удобен ти будеш проміжду козаками пробувати".
До джура Ярема, ой да добре дбає,
Да на коня сідає,
Ой да перед ним повертає.
До Федор бездольний, безродний,
Ей, да промовляє словами,
Да обіллється горко сльозами:
"Ой да благодарю ж тебе, господа милосердного,
Ой, що не ледай кому,
Гей, моя худоба буде доставати –
До він буде за мене господа милосердного прохати.
Ей, джуро Яремо,
Да добре ж ти дбай,
Да на коня сідай,
Да їдь понад лугом Базалугом,
Та понад Дніпром-Славутою.
До як ушкала гудуть, ей, – до ти схоронися,
А як лебеді ячать, ей, – до ти озовися,
А як козаки йдуть Дніпром-Славутою –
Ой до ти об'явися
Да шличок на копію іскладай,
Ой да сам низенько укланяй
Наперед господу богу,
І батькові кошовому,
Отаману войськовому,
І всьому товариству кревному, сердечному".
Ой добре же то він дбає,
Ой да на коня сідає
Да понад лугом Базалугом проїжджає,
Понад Дніпром-Славутою,
Ей, да козаків стрічає,
Да шличок на копію складає,
А сам низько укланяє
Наперед батькові кошовому,
Отаману войськовому,
І всьому товариству кревному й сердечному.
До-то батько кошовий,
Отаман войськовий,
Промовляє словами:
"Ей, джуро Яремо!
Да не своїми ж ти кіньми гуляєш,
І не свої тягеля червонії,
Од піл до коміра золотом гаптовані,
І не свою шаблю булатную,
Не свою пищаль семип'ядну маєш.
А десь ти свого пана убив, або істребив,
Або ж ти молодого душі ізбавив".
"Ой, батьку кошовий,
Отамане войськовий,
Я свого пана ані вбив, ні стребив,
Ані молодого душі я не збавив —
А мій пан лежить у лузі, в Базалузі,
Постріляний да порубаний,
І на рани смертельні не змагає.
Да прошу я вас всенижающе
У луг Базалуг прибувати,
Ой да тіло козацьке молодецькеє поховати,
Да звіру-птиці на поталу не дати!"
До-то батько кошовий,
Отаман войськовий,
Да добре він дбав,
Да в суботу із семисот п'ятдесят козаків вибирав,
Да в суботу проти неділі,
У четвертій полуношній годині,
У луг Базалуг козаків висилав.
Ой до вони прибували
Да тіло козацькеє знаходжали,
На червону китайку клали,
Тіло козацьке молодецьке обмивали,
А шаблями суходол копали,
А шапками да приполами перст носили,
Да високу могилу висипали,
І прапірок у головах, ей, устромили,
Да премудрому лицарю славу учинили.
А тим його поминали,
Що в себе мали, –
Цвіленькими войськовими сухарями!
Услиши, господи, у просьбах, у молитвах
Люду царському,
Народу християнському
І всім головам слухающим,
Вот на многії літа
До конця віка,
До конця віка!