Ой, якби я знала, що я буду жити

Ой, якби я знала, що я буду жити,
То я приказала б явора садити.

Напилася пива, наробила дива.
Ой, що ж мені буде? Піду межи люди.

Радять мені люди явора зрубати,
Явора зрубати, труно збудувати.

Ой, якби я знала, що буду вмирати,
То я приказала б явора зрубати.

Ой, піду я в сад явора рубати,
Дерево рубати, труно будувати.

Збудувала труно у чотири боки,
Лежало те труно двадцять штири роки.

Збудували труно штири майстрі дурно,
Лежало те труно двадцять п'ять літ дурно.

Лежало те труно та й почало гнити,
Та й почало гнити, стало говорити:

Або порубайте, або тіло дайте,
Або порубіте, або що кладіте.

По садочку ходю, думочку думаю:
Кого ж бо я в труні поховати маю?

Ой, боже мій, боже, що мені робити?
Кого ж у те труно мені положити?

Положила б батька — не буде порядка.
Положу я отця — буде гріх до кінця.

Поховала б тата, та велика втрата.
Поховала б неньку — жаль буде серденьку.

Положу я брата, коли чужа хата.
Не на брата хата, мала, вузьковата.

В брата чужа хата, велика розтрата,
А брат не нажився, тільки набідився.

Поховала б сестру — в сестри дрібні діти,
В сестри дрібні діти, нікому глядіти.

Положу милого — не знайду такого,
Не знайду такого до серденька свого.

Ой, боже мій, боже, треба помирати,
Либонь, у те труно тра самій лягати.

Либонь, у те труно тра самій лягати,
А хто ж мої діти буде годувати?

Ой, ляжу я сама, сама молоденька,
Сама молоденька, дитина маленька.

Лягай, мила, сама, якось воно буде.
Наші дрібні діти догодують люди.

Будуть годувати, будуть дивувати,
Що воно, маленьке, та не має неньки.

Вбереш мене, милий, в вишиту сорочку,
Поховаєш мене в вишневім садочку.

У суботу рано усі дзвони дзвонять,
Вже мою миленьку в садочку хоронять.

А в неділю рано ще й сонце не сходить,
Батько сиротину по садочку водить.

Батько сиротину по садочку водить,
Білі ручки ломить, крізь сльози говорить:

Устань, устань, мила, зацвіла калина,
За тобою плаче маленька дитина.

Устань, устань, мила, мила чорнобрива,
Бо плаче дитина, воно — сиротина.

Нехай воно плаче, воно переплаче,
А рідної неньки повік не побачить.

Ой, не ходи, милий, не труси землею,
Бо й сам добре знаєш, як тяжко під нею.

Не дав мені, милий, на тім світі жити,
Дай же мені, милий, в могилі спочити.