Слово про Луцьк

Мій древній граде, мій незрадний друже,
Хвала тобі, мій княжичу, хвала!
Душа співця і мужнє серце мужа
Вінчають ореол твого чола.

Крізь хижий посвист лютого ординця,
Крізь унії і вишкіри відщеп
Твоя стожильна праведна десниця
Тримала не оскверненим свій герб!

І меч тримала як святу ознаку,
Бо меч, коли за волю, він - святий.
І коло стін твого старого замку
Ламали зайди черепи й хребти.

Ти тяжко на кривавицю гнув спину,
Та не молився злоту-серебру,
А лиш тоді ставав ти на коліна,
Коли вбирав свої майдани в брук.

Народжені у болі і з любові,
Колихані вітрами доброти,
Відкрилювали з рідного гніздов'я
Твої сини і дочки у світи.

Та щастя не світилася їм доля,
В журу сивіло втомлене крило...
У здруженому, в збратаному колі
На розголос ім'я твоє зійшло.

На розголос високий, на віддяку
У пам'яті недремній ожива
І кров Братковського, і шабля Наливайко,
І пісня Лесі - вічна корогва...

Красив у свято і щаслив у будень, -
Ткачук, шевчук, кравець і ковальчук, -
Стоїш віки і ще віки пребудеш,
Над бистрим Стиром вигнутий у лук!