Ти звешся Україною

Півні кричать у мегафони мальв —
Аж деренчить полив'яний світанок...
Мій рідний краю, зроду ти не мав
Нейтральних барв, тих прісних пуританок...

Червоне й чорне кредо рукава...
Пшеничний принцип сонячного степу...
Такі густі смарагдові слова
Жили в тобі і вибухали з тебе...

Слова росли із ґрунту, мов жита...
Добірним зерном колосилась мова...
Вона як хліб. Вона мені свята...
І кров'ю предків тяжко пурпурова...

А хтось по ній прокопував рови...
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче...
І сниться сон: пасуться корови —
Сім тучних, але більше тощих...

Скубуть озиме, нищать ярину,
Ще й гидять, гудять, ратицями крешуть...
Трагічна мово! Вже тобі труну
Не тільки вороги, а й діти власні тешуть...

Безсмертна мово! Ти смієшся гірко...
Ти ж в тій труні й не вмістишся ніколи...
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
З твоїх принижень — ти їх поборола!

Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі, ти звешся Україною...
Ти був до нас. Ти будеш після нас!