Зникла Дягівка на Близнюківщині

Там, де Близнюківська далечінь -
Вмиється в росі світанковій, -
Лягла на землю довга тінь -
В металевій, холодній обнові.
Колись тут дихав кожен кущ,
І сонце в комишах дрімало, -
А нині - тільки спокій пущ,
І неба синього замало.

Приспів:
Ой, Дягівко, шепіт степів,
Розвіяний попіл родинний.
Твій голос у трубах закипів,
Замовк серед тиші долинної.
Немає хат, немає стріх,
Лиш вітер полином порошений,
І твій колишній світлий сміх
В чужих архівах заморожений.

Струїться струм, тече тепло,
Та не до рідної оселі.
Там, де Дягівка-село було -
Тепер лише вітри невеселі.
Ячмінь не п'є долонь росу,
Лиш тиша замість людських кроків.
Хто виміряв твою красу
В холодному об'ємі строків?

Приспів.

Пробач нам, земле, цей розріз,
Цю рану, що не заживає.
Тут стільки виплакано сліз,
Що й дощ сильнішим не буває.
Ти стала привидом в степу,
Легендою, що ледве дише,
Лишивши пам'ять золоту
В глибокій, неземній тиші.

Спинися, подорожній, тут,
Де аміак бере свій крок.
Тут колись був життя маршрут,
А нині - Зоряний виток...