Назавжди

Мужчини в сірих пальтах
Тонуть в синяві провулка,
І тінь замазує панни,
Мов образи затерті.
У склянці золотавий чай.
Так хочеться опертись
Об край вікна й міцний,
Терпкий і синій пити холод,
Дивитись, як сумна зоря
Останнім поцілунком, поцілунком
Прощається з сестрою, що у зореколі
Їй не сяяти вже більш.
Так ніч блакитним смутком
Миє в місті маки меланхолії...

Накривши плечі згорблені
Кожухом неба синім,
Колишеться шофер у сонній лімузині...

Крива ліхтарня, квітка зламана
І попіл снігу, і світлолій зелений
З дзбанка ночі в сутінь литий,
Круті і темні сходи, плащ дірявий,
Крапля сміху, крапля сміху...
Заблукана і місяць – білий птах
Натхнення злого, натхненя злого.
Й шовкова куля горлорізів мрійних
В тінях скритих, що, може, мов струни,
Колись торкнеться серця твого.
Торкнеться й поцілує гордо й ніжно,
І навіки закриє очі сплющені,
Немов сестра остання!..
Мужчини в сивих пальтах
Із кишень виймають зорі
І платять їх паннам
За п'ять хвилин кохання...