Байка

Коли Господь створив людину й світ,
То дав їй жити тільки тридцять літ.
Щоб та жила для себе все життя,
Радіючи веселощам буття.

Та було мало їй прожити в світі цім,
Їй захотілось сина, дерево і дім.
Звичайно ж, жаль їй залишати білий світ,
Але вона ж прожила своїх тридцять літ.

Прийшла до Бога, щоб додав їй ще років,
Бо дуже швидко час життя злетів.
Подумав Бог, і ще життя додав,
Та тридцять літ Він у вола забрав.

Живе людина далі, повна сил,
Зранку до вечора працює наче віл.
Буденні клопоти, проблеми, – дні летять.
Незчулася, як вже минуло шістдесять.

І вже, напевно було б досить їй,
Та ще не було здійснення всіх мрій.
Наважилась, до Бога знов прийшла,
І знов своє прохання принесла.

Подумав Бог, і ще життя додав,
Та тридцять літ у мавпи Він забрав.
Живе людина мавпячі роки,
І майже все дається їй взнаки.

Не те здоров'я, сон, робота, рух,
Колір волосся, зморшки, зір і слух.
А діти вже не так сприймають як колись,
Минуло все. Назад лиш озернись.

І вже не хоче та людина більше літ,
Бо вже не милий став їй білий світ.
Читаєш, думаєш і сум бере й печаль,
Та вже така цієї байки є мораль -
Не нарікай на все життя своє,
Бо що попросиш, те й Господь дає.