І тільки злість буває геніальна

І тільки злість буває геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі коновальня,
Що треба мати нерви, як дроти,
А нерви ж мої, ох нерви,
Струни мої, настренчені на епохальний лад!
А мені ж, може, просто хочеться щастя,
Тугого й солодкого, як шоколад.

Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим,
Холодний степ моєї самоти.
Козацький вітер вишмагає душу,
І я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
Хронічну українську доброту?!

А по ідеї: жінка ж — тільки жінка.
Смаглява золота віолончель.
Справляло б тіло пристрасті обжинки
Колисками і лагодом ночей
Була б така чарівна лепетуха,
Такі б ото улучила слова,
Що як по змісту, може, й в'януть вуха,
А як по формі — серце спочива.

Хто ж натягнув такі скажені струни
На цю, таку струнку, віолончель,
Що їй футляр — усі по черзі труни
Вготованих для музики ночей?!
І щось в мені таке велить
Збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
Що це і є, напевно, Україна...