Так любов настає

Так любов настає, ніби завжди була.
Тут навколо погибель, куди ти прийшла тепер?
Я, здавалося, знаю архітектуру крила,
та однак почуваюся голою, неопереною.

А вона говорить: ні, ти справді летиш
Над кладовищем і вогнем, ти сильна і ще жива.
Притулися до неба, поглянь собі з висоти
На чужих поетів, які марнують слова –
Позбирай їх усі, усі принеси мені.
Забуваєш, як дихати, в бездонній височині.

Так любов настає, як виходить із ночі в день
Цвіт садів, акварельний, розхристаний, кольоровий.
То куди ти прийшла? Тут лишається від людей
Тільки сплеск на воді, тільки шум по діброві.

А вона говорить: у мене нема ні тіл,
Ні межі, за якою здатне скінчитись все це.
Я стаюся для дихання, для тривання. І тільки
Говори, мов щоразу цілуєш його у серце,
Говори, наче завтра вас насправді не стане,
Говори, щоб луна розглягалася над містами.

І минуле скрипить на вітрі, ніби верба суха.
І нічого не буде вже таким, як колись.
Я не знаю, кажу їй, бога – він нас занехаяв.
А вона мені каже: дихати – це молитись.

І така настає: як повінь і буревій,
І колиска, знеболення, і музика в голові.
І лишається світ, і у нім безкінечно твій
Той, навколо кого росте один безупинний вірш.