Кобзарю, знаєш

Кобзарю, знаєш, нелегка епоха
Оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень - безліч. Тиші - анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.

Звичайні норми починають старіти,
Тривожний пошук зводиться в закон,
Коли стоїть історія на старті
Перед ривком в космічний стадіон.

Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту,
І, невагома, у блакитній прірві
Відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
Крізь далі неосяжно голубі...

А як же ми, співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть велич нової краси?..

Тарас гранітний дивиться суворо:
А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів'ям, пишним та барвистим,
Не скаргами, не белькотом надій,
Не криком, не переспівом на місці,
А заспівом в дорозі нелегкій.

Бо пам'ятайте, що на цій планеті,
Відколи сотворив її пан Бог,
Ще не було епохи для поетів,
Але були поети для епох!