І знов нестерпно тихо настає...

І знов нестерпно тихо настає
Якась чужа зухвала веремія,
Де тінь моя мене не впізнає,
Де голос мій — і той мені чужіє...

Я там мовчу... Задихано мовчу...
Я там слова навшпиньки обминаю...
Мов хрест важкенний, душу волочу,
І сам себе на ньому розпинаю...

Я там мовчу... Приречено мовчу
Під тихим криллям втомленого дому
І знов свічу мовчання, як свічу,
За упокій собі ж таки самому...

Дощу предовгі пальці на шибках
Заграють щось достоту, як музики,
Що й звідкілясь прийде до мене страх
Поглянути, чи став на грані крику...

Та він лиш мить торкається плеча
І геть іде, не взявши ані звуку,
І знов моє мовчання, як свіча,
Пооддаль слів блукає тихоруко...

Над ним небес дірявий балаган.
Над ним пригасле місячне багаття...
Та цілий гурт немовлених благань,
Які все більше схожі на прокляття...