Підкова

Була зима. Ішов зелений сніг.
За ним — рожевий. Потім — фіалковий.
І раптом протрюхикав на коні
Дідусь Мороз. І загубив підкову.

Та не просту. А золоту. Таким,
На місяць схожим, серпиком лежала, —
Аж розгубились в небі літаки,
Кричали: "Мама!" —
Й крильцями дрижали.

А я знайшла. Сказала їй: — Світи
Тут, на вікні. Щоб все мені збулося! —
Зійшлися і роззявили роти
Сімсот роззяв. Стоять вони і досі...

Круг них світився то зелений сніг,
То голубий, то ніжно-фіалковий.
Вони стояли вперто, день при дні, —
Зачарувала їх моя підкова.

Що ж, покладу підкову в чемодан,
Куплю я шубу. А тоді поїду
В Лапландію. Хоч трішки і шкода,
Вже так і буть — віддам підкову Діду.

Оце і все. А сніг звичайним став.
Легкий і рівний, пада, пада, пада...
Роти закрили всі сімсот роззяв.
І розійшлись... І полягали спати.