Вони стирали наші імена

Вони стирали наші імена
Зі списків, книг, церков і заповітів.
Та крізь бетон прорізалась весна
У тихих "мамо", вимовлених дітьми.
Вони вбивали пам'ять наповал.
Топили правду в темряві підвалів.
Та кожен вирок, кожен їх удар
Лиш додавав їй твердості металу.

Вони боялись щирості пісень,
Бо пісня – це народ без казематів.
І навіть попіл спалених осель
Умів у грудях голосом звучати.
Вони ламали храми і хрести,
І душі гнули голодом до муки.
Та мати вчила сина доброти.
І син беріг у серці цю науку.


І йшли сини крізь вибухи густі,
Де смерть щодня вдягала інші маски.
А під бронею – вишиті хрести,
Що матері вкладали замість ласки.
Не надто гучно – в дотику руки,
Не в прапорах – у звичці не здаватись.
Бо націю тримають не полки,
А люди, котрим є що захищати.