Рідна хата ^*

Осінь золотАва лИстям закружИла,
Я до хати рІдної стрімголОв летІла.
ЗупинЯла дУми, підганЯла нОги,
СЕрденьком вертАлась з дАльньої дорОги.
До матусі мчАла, аж дихання збИлось,
Але зрозумІла, що я запізнИлась...
Вже мовчить подвір'я, тихе і самотнє...
Сум гойдає вітер у гіллІ скорбОтнім.

Хата сиротОю дивиться у шИбки,
На стіні ікони - наче дві сусІдки.
СпорожнІла хата, мов осиротІла,
Разом із батькАми доля відлетІла.
ПригорнУсь до вИшні, що садИв мій тато,
І заплаче серце гірко, винувАто.
Біля тихих вІкон — ні душі, ні світла,
Лиш гойдАє вітер павутИння зрідка.

Осінь, осінь, осінь лИстям відшумІла...
Все, що найдОрожче, вІчність прихистИла.
Як же гІрко знАти: вже ніхто не стрІне,
Не спитає стИха: "Як жилОсь, дитИно?"
Не скриплЯть ворОта, не риплЯть долІвки,
Лише дощ буває, миє з двОру шИбки
І мовчать світлИни, свічка догорАє,
Дві пусті тарІлки моє серце крАють.
Осінь, осінь, осінь листям відшуміла..
ВИбачте, ріднЕнькі, що я запізнИлась.

А в душі лунОю... тихе слово:... "ДОню..."