Ще один рік свої тримаються за своїх

Ще один рік свої тримаються за своїх,
Нічні вогні схожі на пташині хвости...
Що робить смерть? Роз'єднує всіх,
Ламає мову, мов залізничні мости.

І коли мова, ніби хребет, розбита вщерть,
Нею все одно пишуть, щойно минає шок...
Поети, вони, як лисиці – першими чують смерть,
Першими брешуть на місяць, який ще не зійшов.

Пишуть знаками, серед яких ми живемо.
Але знаки змінюються, як і кожен із нас.
Змінюється все... Змінюється почерк...
Змінюється письмо – в ньому все більше
Присутній минулий час...

В минулому часі згадуються імена,
В минулому часі більшість дієслів,
В минулому часі пишуться території,
А ось війна пишеться в теперішньому
І з маленької в кожному з листів...

В теперішньому говориться
До нічних гостей,
Темрява додає ваги словам,
І чоловіки так називають своїх дітей,
Ніби дають імена рікам і островам.

Коли кожна літера в слові ніжність –
Важлива й нова,
Коли врожаєм відходить письмо старе.
Вчись говорити так, ніби твої слова –
Останнє, що почує той, хто завтра помре...

Літні ріки обступає трава,
Теплу твань торкає важке весло.
Птахи вгорі, ніби дієслова, складаються
В дієслівні рими всім на зло...