Блиснули зблизька мені

Блиснули зблизька мені
Шаблезуби смертельної пащі.
Крізь шепіт схлипувань і ридань:
Першими гинуть найкращі.

Багато з друзів моїх
У райськім раю чи Вальгаллі
І якось незручно вже взагалі,
Що я ще не в тім загалі.

Хоч згинули, впали, лягли -
Дружина наша добірна
Та лицарській честі завжди
Й до скону лишилась вірна.

Їх смерть не помножить на нуль,
Не винесе ворог за дужки,
Небо тримають вони, щоб воно
Не розбилось на друзки.

Минув їх пекла анклав
Й харонові переправи,
Бо стали у славі до лав
Безсмертної лави й батави.

Проте, як питають мене:
Чи я в собі зміни бачу?
Як стріну по зброї братів
Живими - з радости плачу.

Сорому мертві не ймуть
І згинути честь при зброї
Та сіють, люблять, воюють, жнуть
І мед п'ють живі герої.

Вітчизні зарадить, не зрадить собі
Та наглу смерть відволати -
До броні ж ми стали, щоб перемогти,
Щоб дикого мосха здолати!

А сльози мої - посттравмат чи ліризм?
Провина вцілілого може?
І, врешті, в мені гедонізм, героїзм,
Вітальність? Що переможе?

Бо манять дівочі вуста,
І ваблять жіночі перса,
І пісня дзвінка й густа
Вином веселить серце.

Та кличе архангельський глас
До зброї гучною сурмою
З героями стати враз
До того останнього бою.

Ударивши сміло з пращі
По смерті зловіщій пащі
Жити, боротися, перемогти!
Воскреснуть, щоб бути найкращим!