Два солдати

Два побратими спинились на мить,
Попереду запеклий бій,
Мовчазне прощання і потиск рук,
Хто повернеться живий?..
Один з них був синьоокий юнак,
Виткий, рум'яний й худий...
Минуло лише дев'ятнадцять йому,
Він зовсім був молодий...

Другий - високий, смаглявий хлопак
Не дуже вірив в цей світ,
Лише тому, кому довіряв,
Той для нього - всесвіт.
Разом пройшли багато доріг,
Гір, степів і ланів...
Але вперше мужньо в їхнім житті
Зустрінуть ворогів.

Вони в очі дивились один одному,
Кожен своє жадав,
Смаглявий першим заговорив:
Друже, мій час настав,
Ми разом йдемо брати цю висоту,
Назад ти один підеш...
Обіцяй, коли не стане мене,
Мою наречену знайдеш!

Біля серця я ношу світлину її,
Я із нею - у бій!
Біле личко і очі ясні такі,
І коси золоті,
Її любов, як ранкова зоря,
Осяяла моє буття...
Я увірував відтоді як вона
Ввійшла у моє життя!..

Відповів йому синьоокий юнак
Голосом від болю низьким:
Я здійсню волю твою, друже мій,
Якщо повернуся живим!
Але може статися навпаки,
Що це я загину в бою...
Тоді ти для мене стільки ж зроби,
Відвідай мати мою!

Вона, як свята, сидить у вікна,
Зблідле від смутку лице,
Мати з горя помре, як не буде мене,
Прикро як станеться це
Аж тут командир ступив уперед,
Наказ пролунав, як грім...
Через хвилину в атаку піде
Цей відданий загін...

Вони пішли на штурм висоти,
Зав'язався кривавий бій,
Ворог кидав на них що було сил,
Куль і снарядів рій.
З висот передсмертний вчувся крик,
Битва закінчилася...
І ті, кого нагла смерть обійшла,
Повернули назад!..

Серед тих, хто на полі бою зостав,
Був той синьоокий юнак,
І смуглявий, що бився поруч із ним,
Побіч лежав навзнак...
Немає кому повісти дівчині
Слова, що коханий сказав...
А мати, чекаючи сина домів,
Не знає, що його вже нема...