Віддайте мову!

Не лиш герої на землі зростають,
Є у Вітчизни і такі сини,
Котрим ота Вітчизна й не святая
Святі їм тільки гроші та чини...
Такий глаголить: Я – слуга народу!
Але народу тим цей служить "друг",
Що нишком нищить мову й Краю вроду,
Народ свій обертаючи на слуг...
Такий уже і в селах рідне слово
З останніх сил старається добить.
А нащо їм історія і мова, –
Всім тим, кого призначили в раби?!?

Приспів:
Віддайте мову! – Не прохання, а наказ!
Віддайте мову! Прорубайте в серці лід!
Віддайте мову! Й не колись, а в цей ж час
Лиш мовою живий козацький рід!

Нелегко було мову в нас забрати,
Котра корінням в батьківській землі!
Сам хан Батий не зміг її стоптати,
Проте, народу слуги, все змогли!
Вони зробили з неї "непрестижну",
Забравши від усіх життя основ...
Нас спонукали кожним днем і тижнем
До зради найспівучішої з мов!
Нам пильність присипали побрехеньки,
Що ми в тій зраді майже рай знайшли!
Ой, встаньте, козаченки й хмельничанки, –
Поки ми спали, мову ізвели!

Приспів.

Хто ми для них? Прості аборигени!
Але в цім слові величезний зміст,
Бо в землю повростали наші гени,
Й то навіть крізь асфальт великих міст.
Хазяїн хто? Чиновничі конклави,
Чи ти, абориген землі ції?
Це скаже бій, хоч може й не кривавий,
Але навряд чи легший із боїв...
Ми в тім бою ще скажем своє слово
Про Чорну Биль, про Чернівці і Львів,
Та головне – відвоювати Мову, –
Той кий, котрим ми вб'єм в собі рабів!

Приспів.

Брати! На нас ви не дивіться скоса,
За своє кровне бій іде у нас.
Сьогодні в нас косою мову скосять,
А завтра косарі підуть на вас!
Це буде кращий в світі братства прояв,
Коли у пісню зіллються слова,
І стане брат за брата рідну мову
Й хор тисячоголосий заспіва:

Приспів.