Чоловік...

Не згадуючи про вчора, не думаючи наперед,
У світі, наскрізь смертельному й неминучому,
Мов шахед,
У вирі того століття, що тоне в своїй крові,
Посеред білого світу жив собі чоловік.

І в нього була робота, найкраща з усіх робіт -
Вороги того чоловіка не вмирали самі по собі,
І для відновлення справедливості світу і чистоти
Він мусив відкласти справи й тим сукам допомогти.

А зайди, неначе гади, вилазили із боліт,
І їхні тіла ще довго смерділи по цій землі,
Отруюючи водойми, угноюючи лани,
Бо це трапляється з кожним, хто хоче трохи війни.

Посеред світу страшного, неначе біблійний суд,
Уламки чужої злоби летіли з усіх усюд,
Котилася хвиля смерті, викошувала до ноги,
Але того чоловіка милували боги.

І повертаючи з бою, він падав без сил в траву,
Співав про тую калину і карту нарокову,
Шрамам своїм, як зимам, потроху втрачаючи лік...
Загалом, дуже звичайний і тихий був чоловік...