Музей забутої любові

На віях дощ... І солоніє мить...
Блідніють сни рожево­кольорові...
У затишку моїх сумних пісень
Тепер ­музей забутої любові...

Тут, навіть, простір – цінний експонат
І тиша промовляє так вагомо...
Тут всі стежки вже спалено... Назад
Тепер не повернутися нікому...

На шибці січня дивна акварель,
Ми підсвідомо ще складаєм ноти...
Щоденник мій – самотній менестрель,
Терпкі, цілющі ліки від скорботи...

Тремтить рука... А як душа тремтить...
В музеї цім історія висока...
Тут десь за склом живе щаслива мить,
Що відібрала мій щоденний спокій...

Святочно так, як в церкві при свічі...
Німіють строфи і німіють рими.
Тут, навіть, не молися... Тут мовчи...
Під почуттями світлими моїми...

Тут музика нечувана щораз
Перегортає сторінки у слові,
А томик віршів, як іконостас,
Від нас самих врятованій любові...