Івась Удовиченко, Коновченко

Ей, як на славній, панове, Україні
У славнім городі у Корсуні,
Там крикне-покликне Филоне, корсунський полковниче,
Козаків на Черкень-долину ув охотне військо викликає:
"Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу я вас, добре дбайте:
Чи нема міжду вами котрого козака старинного,
Отамана курінного, –
У первому разі на герці погуляти,
За віру християнську одностайне стати?
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати?"
От тогді ж то, як у городі Крилові жила собі удова,
Старенька жена,
По мужеві Грициха,
А по прозванію Коновчиха;
Та мала собі сина єдиного – Івася Вдовиченка;
Змалку леліла, у найми не пущала,
Чужим рукам на старанне не давала.
Іще ж то вдова глас козацький зачуває,
Сина свого Івася Вдовиченка у поле до плуга одсилає.
От тогді-то Филоне, корсунський полковниче,
На доброго коня сідав,
До города Крилова прибував,
Хрещатий корогов на ринку поставляв,
Осаули по улицях розсилав,
Червонії праперки у руки давав.
Осаули по улицях пробігали,
Червонії праперки у руцях проношали,
Козаків на Черкень-долину ув охотне військо викликали.
Іще ж то сам Филоне, корсунський полковниче,
На доброго коня сідає,
Міжду винниці і міжду броварниці пробігає,
Іще стиха словами промовляє:
"Ей, винники, броварники!
Годі вам по запічкам валяться,
По броварнях пив варити,
По винницях горілок курити.
Очей своїх молодецьких викуряти,
Своїми молодецькими плічми сажі витирати!
Ходіте з Филоном, корсунським полковником,
На Черкень-долину ув охотне військо гуляти:
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати".
От тогді ж то Івась Удовиченко
у полі глас козацький зачуває,
Із поля до господи піхотою прибуває.
До матері, старенької вдови, крижем у ноги впадає:
"Ей, мати моя, вдово,
Старенькая жено!
Благослови мені, козаку молодому, у первому разі на герці погуляти,
За віру християнську одностайне стати –
Чи не мог би я собі слави-лицерствія достати?"
Тогді-то вдова стиха словами промовляє:
"Ей, Івасю Удовиченку, дитя моє!
Чи тобі в мене нічого спити,
Чи нічого з'їсти,
Чи ні в чім хороше сходити?
Чи тебе городова старшина не знає?
Чи міщанська челядь не поважає?
Єсть у нас коні воронії
І чотири воли плуговії –
Будем ми у полі хліб пахати,
Будем панів і козаків на хліб, на сіль затягати, –
Будуть нас без лицерствія добре знати".
"Ей, мати моя, вдово,
Старенька жено!
Хотя ж у нас є й коні воронії,
І чотири воли плуговії,
Хотя ми будем у полі хліб пахати,
Будем панів і козаків на хліб, на сіль, затягати –
Будуть мене пани і козаки напідпитку зневажати,
Полежієм, домотуром, гречкосієм узивати.
А коли б ти, мати, добре дбала,
Дев'ятеро скоту із кошари на вибор займала,
До города Корсуня одбавляла,
Із жидом-рендаром торг торгувала,
Мені, Івасю Вдовиченку, коня на славу спаровляла,
Що моя душа козацька барзде улюбувала".
Тогді-то удова,
Старенька жена,
Істиха словами промовляє:
"Ей, Івасю Вдовиченку, дитя моє!
Не за тобою сі скарби-маєтки збирала,
Щоб я тобі коня на славу спаровляла!.."
"Щоб же ти сього говорить не дождала!"
От тогді-то, як у святий день у воскресний
Удова,
Старенька жена,
До божої церкви ік утрені одходила,
Всю козацьку зброю у кімнату замикала,
Тільки шаблю булатну та пищаль семип'ядну
На колку покидала.
Тогді ж то Івась Удовиченко
Шаблю булатну і пищаль семип'ядну забирає,
Козацьке собі запальчиве серце має,
Келепом комнату одбиває,
Всю козацьку зброю на плечі забирає,
Піхотою ув охотне військо поспішає,
Матір старенькую на воротях стрічає,
Ізгорда словами отвергає:
"Ей, мати моя, вдово,
Старенька жено!
Не подобало б тобі козаку молодому і дороги переходить,
Подобало б тобі в кутку сидіти,
Та хоть чужую дитину малую колихати;
Абияк з упокоєм хліба-солі уживати".
Тогді-то вдова,
Старенька жена,
Удариться об поли руками,
Обіллється дрібними сльозами,
Промовить стиха словами:
"Ей, Івасю Вдовиченку, дитя моє!
Бодай ти й туди не дойшло,
І відти не прийшло!
Щоб тебе перва куля не минувала,
У первій військовій потребі споткала!"
Отогді-то вдова,
Старенька жена,
Два дні свого сина кляне-проклинає,
На третій день подумає-погадає,
Руки до бога здіймає,
Господа з небес благає:
"Дай мені, боже, сі слова перед собою мати,
А свого сина Івася Вдовиченка хоть раз у вічі повидати!"
Тогді ж то вдова – не вбогою себе мала –
Одинадцятеро скоту з кошари на вибор занімала,
До города Корсуня одбавляла,
Із жидом-рендаром торг торгувала,
Івасю Вдовиченку коня на славу спаровляла,
Ще козаку запорозькому сім кіп на жупан давала,
А три копи на мед та на ковиту горілку:
"Ей, козаче, козаче!
Коли б ти добре дбав –
Де мого сина нагониш,
Там його окониш,
Добрим лицарем настановиш:
Нехай він по походах піхотою не ходить,
Своїх молодецьких ніжок не вриває,
Мене, матері, старенької вдови, не проклинає!"
Тогді-то козак – як він коня до рук принімав –
На Гайман-долині козаків наганяв,
Чотири сотні обминував,
У п'ятій сотні Івася Вдовиченка познавав,
Коня до рук йому уручав.
Тогді ж то Івасю Вдовиченку на доброго коня сідає,
Міжду козаками як сокіл літає:
"Я ж думав, що мене мати у домі клене-проклинає,
Аж вона обо мні великеє старанне має.
Дай мені, боже, сей поход сходити,
Знав би я, як свою матір у домі споважати!"
Отогді-то на Черкень-долину прибували,
Козацькими табурами постали.
Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Із намету вихождає,
До козаків стиха словами промовляє:
"Ей, козаки, діти, друзі!
Чи нема міжду вами котрого козака старинного,
Отамана курінного,
У первому разі на герці погуляти,
За віру християнську достойно і праведно стати?
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати?"
Тогді-то всі козаки замовчали...
Тільки Івась Удовиченко стиха словами промовляє:
"Ей, Филоне, корсунський полковниче,
Батьку старий!
Благослови мені, козаку молодому,
У первому разі на герці погуляти,
За віру християнську достойно-праведно стати –
Чи не мог би я собі слави-лицерствія достати?"
Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Стиха словами промовляє:
"Ей, Івасю Вдовиченку!
Ще ти дитя молоде,
Розумом недійшле,
У походах не бувало,
Крові християнської не видало;
Кров християнську увидиш,
Барзде скоро ізомлієш.
Чи не обереться котрий козак старинний?.."
"Ей, Филоне, корсунський полковниче,
Батьку старий!
Возьми ти утя єдно стареє,
А друге младеє,
Пусти ти на воду:
Чи не равно буде плисти младе,
Як би старе?
Чи не равно буде козак младий
На герці гуляти, як би старий?"
"Ой Івасю Вдовиченку, дитя младеє!
Коли ж ти мою загадку одгадав,
Благословляю ж тобі у первому разі на герці погуляти..."
Тогді ж то Івась Удовиченко,
Як од Филона, корсунського полковника,
Благословеніе принімав,
Сам на доброго коня сідав,
Міжду козацькими табурами пробігав,
Шлик із себе скидав,
Хрест на себе слагав,
Отцеву і матчину молитву споминав,
Із усяким козаком сердешне прощеніє мав,
Старого козака рідним отцем узивав,
Младого козака рідним братом узивав.
На турецькі табури пробігав,
Турецькі намети поперевертав,
Турок п'ятдесят під міч узяв,
Дев'ятеро живцем ізв'язав,
Перед Филона, корсунського полковника, в намет приставляв.
Тогді-то Филоне, корсунський полковниче,
Із намету вихождає,
Івася Вдовиченка рідним братом узиває:
"Ей, Івасю Удовиченку, братець мій рідний!
Десь ти, – каже, – у походах бував, Козацьких звичаєв познав;
Прошу ж тепер до свого намета –
Сядем ми з тобою, поговоримо об козацьких прикметах..."
Тогді ж то Івась Удовиченко
З Филоном, корсунським полковником,
Попліч сідає,
Мед та ковиту горілку попиває.
Як став у собі нещасний хмель зачувати,
Став другий раз у Филона, корсунського полковника,
Благословенія прохати.
Тогді-то Филоне, корсунський полковник,
Істиха словами промовляє:
"Ей, Івасю Вдовиченку, братцю мій рідний!
Не велю я тобі хмельному на герці гуляти,
А велю я тобі у наметі на моєму ліжку опочивати".
Тогді-то Івасю Вдовиченку сього не слухає,
Другий раз на доброго коня сідає,
Міжду козацькими табурами пробігає,
Шлика не скидає,
Хреста на себе не слагає,
Отцевої і материної молитви не споминає
І всякого козака зневажає.
Тогді-то на Черкеню-долину пробігав...
Як став із низу літній вітер повівати,
Став його нещасний хмель ізнемагати,
Став він коневі на гриву ізлягати,
Став і поводи з рук упущати...
Стали його турки у хмелю познавати,
Стали по комишах засідати,
Стали його з коня збивати...
Став його кінь по Черкені-долині сам гуляти...
Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Із намету вихождає,
На Черкень-долину поглядає,
До козаків стиха словами промовляє:
"Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу я вас, добре дбайте,
На коні сідайте,
На Черкень-долину пробігайте:
Недурно Івася Вдовиченка кінь по степу гуляє;
Видно, нашого первого лицаря на світі немає?
Хоть тіло його у трупу знахождайте,
Перед Филона, корсунського полковника,
У намет представте".
Отогді-то козаки добре дбали,
На коні сідали,
На Черкень-долину пробігали,
Івася Вдовиченка у трупу тіло знаходили.
Вже ж він і очима не гляне,
І руками не здійме,
І ногами не пійде,
Тільки стиха словами промовляє:
"Помалу, братці, не вразьте моїх смертельних ран.
Не булатними шаблями мене рубали,
Не ординськими стрілами з коня збивали, –
Се мене отцева молитва та материні сльози побили!"
Отогді-то козаки добре дбали,
Івася Вдовиченку взяли,
Пред Филона, корсунського полковника,
У намет представили.
Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Із намета вихождає
І стиха словами промовляє:
"Ей, Івасю Вдовиченку, братцю мій рідний!
Як я тобі не велів хмельному на герці гуляти.
А велів тобі у наметі на моїм ліжку опочивати..."
Тогді-то Івасю Удовиченку стиха словами промовляє:
"Ей, Филоне, корсунський полковниче,
Батьку старий!
Не булатними шаблями мене рубали,
Не ординськими стрілами із коня збивали –
Се мене отцева молитва та материні сльози побили..."
"Де ж тепер, Івасю Вдовиченку, повелиш поховати:
Чи до города Крилова одбавляти,
Чи на Черкені-долині по-козацьки поховати?"
"Ей, Филоне, корсунський полковниче.
Батьку старий!
Не велю я тобі до города Крилова одбавляти,
Моїй матері тоски й печалі задавати,
А велю на Черкені-долині по-козацьки поховати".
Отогді ж то козаки добре дбали,
Штихами суходіл копали,
Шликами землю виносили –
Івасю Вдовиченка похоронили;
Із разних пищаль подзвонили –
По Івасю Вдовиченку похорон ізчинили.
Отогді-то козаки обратно до города Корсуня прибували.
То ще вдова козаків стрічала,
У козаків сина свого питала.
То один козак сказав їй правду:
"Ей, мати, вдово,
Старенька жено!
Не журись по своєму сину Івасю Вдовиченку:
Уже ж тепер твій син на Черкені-долині оженився –
Поняв собі туркеню, препишную панну:
Уже ж тепер він і в військо не ходить.
Ніякої податі не дає...
Ніхто в козацький угол не стукає".
Отогді-то вдова не догадлива бувала,
Ще у другого козака правди питала.
То другий козак усю правду їй сказав:
"Ей, удово,
Старенька жено!
Не журись по своєму сину Івасю Вдовиченку –
Уже ж тепер твій син на Черкені-долині оженився:
Поняв собі туркеню, препишную панну;
Уже ж тепер він і в військо не ходить,
Ніякої податі не дає...
Ніхто в козацький угол не стукає;
Поняв собі панянку –
У чистім полі могилу-землянку;
На могилі трави зелененькі
І цвіти біленькі..."
"А я ж думала, що буду із своїм сином жити,
Чужоземській невісті годити,
Абияк з упокоєм хліб-сіль уживати!.."
От тогді ж то удова – не убогою себе мала –
Всіх козаків у двір завертала.
Бочку меду, а другу оковитої горілки викотила, –
Всіх козаків поїла, кормила.
По Івасю Вдовиченку похорон і весіллє зчинила.
Отогді ж то Івась Вдовиченко помер,
А слава його не вмре, не поляже.