Дума про втечу трьох братів з Азова

Ге-ге-ге, ге-ге-ге-ге-ге-ге-ге-ге-гей!
Ой, то не пили пилили,
Не тумани вставали,
Ой, то-то три братчики рідненькі
З землі турецької,
З віри бісурманської
Із города із Азова,
З тяжкої неволі утікали.

Ой, два конних, третій піша-пішениця,
Як чужая-чужениця,
За конними біжить, підбігає,
Чорний пожар під білі ноги підгортає,
Словами промовляє:
"Ге, ге-ге-ге-ге-ге-ге-ге-ге-ге-ге-гей!
Братьє любе, братьє миле,
Станьте, собі коней попасіте,
Найменшого брата, пішого піхотинчика, обождіте!
Хоч один ви милосердіє майте,
Оправні кульбаки допит з коней скидайте,
Мене, брата піхотинця, между коней беріте,
Хоч милю-верству везіте,
І доріженьку кажіте,
Хай же ж я буду знати,
Як за вами в городи християнські
З тяжкої неволі утікати".

То теє був старший брат зачуває
І згорда словами промовляє:
"Чи подобенство, мій брате,
Щоб я своє добро турецьке
На шляху покидав,
Тебе, труп, на коня брав?
Одначе ми самі не втечемо,
Ні тебе не увеземо.
Будуть кримці-нагайці, безможнії бисурмени,
Тебе, пішого піхотинця, по спочинках минати,
А нас будуть кіньми доганяти,
Назад у Туреччину завертати".

То брат піший піхотинець
За кіньми біжить, підбігає,
Кров сліди заливає,
За стремена хватає,
Словами промовляє,
Сльозами умиває:

"Братьє милоє, братьє любе,
Хоч один ви милосердіє майте,
Назад коней завертайте,
З піхов шаблі виймайте,
Мені, брату меншому, пішому піхотинцю,
З пліча голову знімайте,
В чистому полі поховайте,
На звірі, птиці на поталу не подайте,
Ге-ге-ге-ге-ге-ге-ге-ге-ге-гей!"

То теє старший брат згорда словами промовляє:
"Чи подобенство, брате, тебе рубати?
А чи шабля не візьме,
Рука не зведеться,
Серце не усмілиться тебе рубати,
Бо як ти жив-здоров будеш,
Сам в землі християнськії без нас увійдеш".

Ой, о ж мож брата найменшого —
Воно безвіддя,
А друге — безхліб'я,
Третє те, що тихий вітер з ніг валяє...
До Савур-Могили прибуває,
На Савур-Могилу зіхожає,
Там собі безпешне дев'ятого дня
Спочинок має.
Дев'ятого дня з неба
Води, погоди вижидає,
Мало не багато спочивав...
Але к ньому вовці-сіроманці надхождали,
Орли-сизокрильці налітали,
На голуба сідали,
Хотіли заздалегідь живота
Темний похорон одправляти.
Тоді ж то він словами промовляє:

"Вовці-сіроманці,
Орли-сизокрильці,
Гості ж мої милі,
Хоч мало не багато обождіте,
Поки козацька душа з тілом не розлучиться!
Тоді будете мені з лоба чорні очі висмикати,
Біле тіло коло жовтої кости обірати
І комишами вкривати".

Мало не багато спочивав,
Коли рука мене візьме,
Нога мене піде,
І ясно очима на небо не згляне...
На небо взирає, тяжко воздихає:

"Ой, голово моя козацькая!
Бувала ти в землях турецьких,
У вірах бісурманських,
А тепер припало на безвідді,
На безхліб'ї погибати...
Дев'ятий день хліба в устах не маю,
На безвідді, на безхліб'ї погибаю".

Ту теє промовляв —
Не чорна хмара налітала,
Не буйні вітри війнули,
Як душа козацька молодецька
З тілом розлучилась.

Тоді вовки-сіроманці нахожали,
Орли-сизокрильці налітали,
В головах сідали,
Жалібленько квилили-проквиляли —
То-то ж то вони козацькії похорони одправляли.

Де не взялась сиза зозулонька,
В головах сідала,
Жалібненько кувала,
Як сестра брата
Або мати сина оплакала.

А ще став брат старший да середульший
До річки, до Самарки прибігати,
Стала їх темна нічка обіймати,
Стала к їм серцям велика туга налягати,
Став старший брат до середульшого промовляти:

"А як ми будем, братіку,
До отця, до неньки прибувати?
Як ми їм будем повідати?
Будем ми, брате, по правді казати —
Буде нас отець, мати проклинати.
А хіба, брате, так і скажемо,
Що не в одного пана пробували,
Не одну неволю мали,
І ночної доби з тяжкої неволі втікали,
Так ми і до його забігали:
Устань, брате, з нами, козаками,
З тяжкої неволі тікати!
Либонь то він таке і сказав:
Тікайте ви братця,
Я буду таки тут оставаться,
Чи не буде мені лучшого
Долі, щастя мати...
А буде отець, мати помірати,
І будем в ґрунтах худобу
На дві часті паювати,
А третє між нами не буде мішати".

Ту теє промовляли —
Аж то не сиві орли заклекотали,
Як їх турки-яниченьки із-за могили напали,
Посікли, порубали, постреляли,
Коні із здобиччю назад у городи,
У Туреччину позавертали.

Гей, полягла двох братів голова
Вище річки Самарки,
А третя — у Савур-Могили...
А слава не вмре, не поляже,
Од нині і до віка,
А вам на многії літа!