Літературний тан

Є вулиця Петлюри, нехай він полтавчанин,
Та в нього словом плюну, бо він стратив Болбочана!
Не тих ми прославляємо, як зуби не точи, на
Це все — на новий лад співаємо вірші Тичини,

Гребемо вдало лайки, та він слухав агентуру,
Вмістився в балалайку і зламав свою бандуру!
Якби не тільки слух, це стадо наше мало, — нюх,
Тоді б, можливо, надихав естраду Маланюк!

Хоча навіщо сенси, якщо рими умістилися
На біт, і вже нема ані стилету, ані стилосу!
Остигли всі рядки, стали попсовими холопами,
Та гарячі тексти навіть у холодного Холодного!

Козакам б'єм тости, це правильно, та "енки"
Стоять у "Чорних запорожців" і Петра Дяченка!
Які жодного разу(!) нікому не програли,
Та про це мовчали всі русифіковані програми

В підручниках, та вибач, але більше розкажу:
В школі кращого поета одягнули у кожух,
Сказали, що він дід, і, що пише для селян,
На уроці молодь спить, і один із них — це я!

Де все менше літер, — там все більше букв,
Та не знали діти, що Шевченко дідом і не був!
"Тринадцятий минало" нам не вийде з голови,
Та тільки не пасли ми, а ягнятами були!

Дивились на героїв через камеру обскур,
Якщо до цього їх не вбили камери, — абсурд
Це! Передавалась масова аперципація
(партисипація + аперцепція),
Тому із парти праці я писав, неначе в панцирі

Російською чужою, — не рідною своєю,
Бо годували лжою вперемішку із брехнею!
І у нас Грушевський в почесті і воску,
Та він так і не наважився на спротив,
Як Міхновський!

"Хмари" — замовчіть русифіковані акценти,
Тільки Кайдаші годяться для смішної сценки!
Під російські тренди іде з туси покоління,
Так, росія завелика, тільки Стусу по коліна!

Еліту всю на розстріли ведуть пусті тітушки,
Мовчать про Вінграновського,
Щоб не заткнувся Пушкін!
І хилиться калина, я відчуваю тріск,
Бо досі в Україні я відчуваю тиск!

Коли кажу "Бандера", коли пишу "Донцов"!
Коли читаю "Ребет" — мій опонент ІПСО!
І я знову на батлі, як у старі часи!
Ей, панчі, мої панчі, чи хватить у нас сил?!

Чи вистачить запалу, щоб донести кротам,
Що крім кривавого є ще літературний тан!
Іще одна війна: у мізках, у собі!
Лиш тільки небеса в мені, не відключайте біт!

До смерті, як Теліга! Прямолінійний рух!
Не йди "Діва Обида", хоч я не Римарук!
Та Симоненко з раю бачить через суму літ,
Як я нерівно проростаю з його грудочки землі!

Яку він залишив нам! У ній і сенс, і рима,
А буде недостача — запитайте у Ірини
Жиленко і у Ліни Костенко — за потреби,
А я на це усе буду дивитися із неба!

Не лише кривавий, а літературний тан
Визволяє Україну із її кайдан!
Рима має ритм, прапор майорить,
Моя мова словом знову сенси має рить!

Ти нагинаєш мову російськими курсивами —
Я вчу її невтомно, як Василь Вишиваний,
Бо спершу типографія, а потім географія
Міняється, — не знали, гралися, з вами зіграв і я,

Не думав, що зомбований з Толстими, Достоєвськими,
Ходив із двома мовами, і думав: доста є всього,
Але побачив під уламками малу дитину,
І вирізав ножем із себе бісову доктрину

Космополітизму, — тирани із джакузі
Скільки років продавали нам оцю ілюзію,
Одягали в рясу, годували дзеном,
Тільки за наказом наші забирали землі!

Забирали душі вільних і хоробрих,
Або забирали в туші сірих сталінських коробок,
Забирали волю за курорти до Сибіру,
Українцям досить шароварів і сопілок...

Рівність, брате, фікція — кролики у клітках,
Хтось очі закрив, а хтось усе оце прокліпав,
А хтось дивися і світив, як сонечко Світличний,
Та для таких цей темний і спаплюжений світ лишній!

Не останній гетьман, як то кажуть, Дорошенко,
Але він точно не отой, що тягне до "рошенки",
Не в раді і не в матриці, я вірю, а в майбутньому,
Якщо його не буде, то навряд чи і ми будемо!

Я не Сковорода, маленька сковорідка
У мене, та бува, щось приготує зрідка!
Я не завчив молитв, мій реп давно не поза!
Цей світ мене ловив, а чи піймає — хто зна?!

Не лише кривавий, а літературний тан |
Визволяє Україну із її кайдан! |
Рима має ритм, прапор майорить, |
Моя мова словом знову сенси має рить! | (2)