Біла симфонія

Було нам тоді не до сміху...
Ніч підняла завісу –
Біла симфонія снігу
Пливла над щоглами лісу...

А ліс, як дрейфуюча шхуна,
Скрипів, у льоди закутий...
І хлопець, зворушливо юний,
Сказав із дорослим смутком:

Ти - пісня моя лебедина,
Останнє моє кохання...
В такому віці людина
Завжди кохає востаннє.

Бо то уже справа гідности –
Життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідности
Мусять мати минуле.

Завіяні снігом вітрила
Звисали, як біла гичка...
Я теж йому щось говорила,
І теж, певно, щось трагічне.

Було кохання фатальне,
Майже з драми Ростана...
Я тільки сніг пам'ятаю,
Отой, що давно розтанув.

Білу симфонію снігу,
Шхуну, в льоди закуту...
А нам з тобою – до сміху!
А нам з тобою не смутно!

І добре тобі, і весело
На білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,
Не любиш про смерть говорити.

І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзає в кригу.
І це вже не декорація...
Біла симфонія снігу.

Стогне завія до рання,
Зламавши об ліс крило...
Ти – моє перше кохання.
Останнє уже було...