Стопи в полі

На Солопні день поволі плине,
І Потіївка під сонцем досі спить.
Але пам'ять знає – час колись тут був,
Коли славний хміль ще силу свою гнув.
Кожен двір, здавалось, жив одним диханням,
Відчувався в повітрі той п'янкий туман.

​Приспів:
Ой, стовпи, стовпи – це велика повість,
Скільки вас стояло, знала тільки совість!
Скрізь, куди не глянь, тягнулась мережа,
Для плантацій хмелю, що давала врожай.
Піднімався хміль, зелений, аж до неба,
Потіївка цим жила, і більшого не треба.

Тут тягнули дроти, будували, мов на віки,
Щоб хмільні плантації не знали ніякої жури.
Стовпи й дроти височіли над землею,
Щоб зелена лоза міцною і важкою була.
Кожен стовп – свідок праці, мрії, того часу,
Коли хмелярство тут було найвищого класу.
Стовпи стояли міцно, як солдати у строю,
Охороняли гордість і красу цю всю.
​
Приспів.
​
Та минули роки, як осінній дощ,
Зникли ті плантації, не знайти їх хоч оброщ.
Стовпи розібрали, тихо, по одному,
Не потрібна вже мережа густа хмелю тому.
Лиш герб Потіївки гордо зберігає знак,
Зелений хміль на ньому – і не стерти це ніяк.
У кварталі Солопня тепер звичайні дні,
Але вітер віє спогади сумні.
А ми ідемо полем, де була колись краса,
І тільки в пам'яті хмелю бачимо дива.
Залишився лиш спогад про той зелений світ,
Про височенні стовпи, що там стояли колись.

​Приспів.
​
Тепер лише на гербі бачимо ми хміль,
А історія в полях чекає досі біль.
Стовпів нема... Хміль лиш символ. Але пам'ять є.
Про розквіт, що колись тримав село твоє.