Я вже не та

Я вже не та — шепчу собі тихенько,
Ти вже не та — шепоче теплий вітер.
Душа росте повільно і м'якенько,
Неначе день, що світлом тихо квітне.
Душа росте повільно і м'якенько,
Неначе день, що світлом тихо квітне.

Я вже не та, що вірила без страху
У крок і слово, віддані лиш снам.
Тепер мовчу — і тиша стала дахом,
Де серце вчиться вірити словам.
Тепер мовчу — і тиша стала дахом,
Де серце вчиться вірити словам.

Ти вже не та — і це не є про втрати,
А про весну, що в серці відбулась.
Навчилась відпускати й не тримати
Те, що колись до болю берегла.
Навчилась відпускати й не тримати
Те, що колись до болю берегла.

Я вже не та — та в цій маленькій зміні,
Я віднайшла і спокій, і тепло.
Бо навіть вітер, що стомивсь від зливи,
Знаходить дім, де світло ожило.
Бо навіть вітер, що стомивсь від зливи,
Знаходить дім, де світло ожило.

Я вже не та — та в цій маленькій зміні,
Я віднайшла... і спокій... і тепло...