Ти так давно не голився

Ти так давно не голився, -
Говориш ти, - давай тебе поголю!
Бритва не знає злості.
Бритва не знає жалю.
Бритва не знає подяки,
Бритва не знає кривд.
Я знаю твоє лице,
Як сліпі знають свій шрифт.
Бритва зрізає пам'ять, мов очерет.
Бритва тягне на дно,
Бритва кличе вперед,
Крізь посуху зморщок,
Крізь піщані дюни лиця,
Тягне крізь вилиці –
Гострі, як у мерця.

Я знаю твоє дихання і тепло,
Я знаю те місце в тобі,
Де любов перетворюється на зло,
Я знаю твою шкіру – суху, наче ґрунти,
Я знаю все те, чому навчив мене ти.

Бритва ніколи не запитає чому.
Бритва пускає кров, ніби до міста чуму.
Бритва править шрами, як маршрут кораблю.
Ти так давно не голився – давай тебе поголю!
І ведеш холодну сталь уздовж судин,
Уздовж потоків крові, уздовж ранкових годин,
Ведеш, ведеш уздовж подихів і зітхань,
Ведеш без подиву, ведеш без нарікань,
Поміж люті й ніжності, поміж втіхи й біди,
Поміж небес і чорноземів, поміж суші й води,
Поміж голосу і мовчання, ведеш углиб.
Головне не схиб, чуєш, головне не схиб.

Ніхто не знає, як працює любов,
З яких рухів вона народжується,
З яких розмов,
З якої виймається радості, з якої вини.
Але вона працює, спробуй її зупини.
Тонко-тонко проходячи між вен,
Ледь торкаючись лезом імен,
Виснучи в порожнечі, не маючи опертя,
За крок від смерті, за крок від життя...