Зелений омут

Вона насміхалась із віршів про ласку,
Ховала від світу свій погляд і сміх.
Вважала любов за придуману казку,
Одну із солодких та марних утіх.
Гуляла сама по бруківці вечірній,
І каву пила у кав'ярні на розі.
Не вірила клятвам, що звуться "незмінні",
І серце тримала на строгім порозі.

Але ті очі, очі зелені,
Зелені, як темний, чаклунський ліс...
Що ж ви зробили, скажіть-но, для мене?
Хто ж мені спокій із серця уніс?
Я потонула, я просто пропала
В тому зеленому, дивному сні.
Жила спокійно і горя не знала,
А зараз лиш він у моєму вікні...

Тепер не до сну, і подушка гаряча,
Рахую хвилини до ранку в пітьмі.
Душа то сміється, то вірить, то плаче,
То пише листи, що згорають самі.
Куди подівався той гонор дівочий?
І гордість моя розлетілась, як дим.
Я бачу усюди ті зоряні очі,
І світ став тісним, бо наповнений ним.

Ох, ці очі, очі зелені,
Зелені, як тихий, глибокий став.
Ви наче вирок звучали для мене,
Ніхто мене так ще в житті не кохав...
Чи то не кохав, чи то я полюбила?
Заплутались думки у вальсі нічнім.
Зелені очі - то згуба і сила,
І я розчиняюсь, я гублюся в нім...

І що ж тепер, скажіть, робити?
Як далі в цьому світі жити?
Коли без нього - світ пустий,
Такий далекий і чужий...
Чи це навік? Чи це минеться?
Лиш тільки серце в грудях б'ється...

В ті очі, очі зелені,
Зелені, як вічний, весняний сад.
Верніть моє серце, верніть-но до мене!
Хоча... не потрібно, не треба назад!..
Нехай я не сплю, хай я маю тривогу,
Солодку отруту я п'ю з кришталю.
Забула до розуму тиху дорогу,
Бо очі зелені я просто люблю!..

Просто люблю очі зелені...
Як жити тепер у цьому полоні?..